Батьки завжди мене лише критикують, а тепер ображаються, що я не залишаю з ними онуку

Напевно, всі чули знаменитий вислів про склянку: у оптиміста вона наполовину повна, а у песиміста – наполовину порожня. З роками я зрозуміла, що цю фразу можна трохи виправити. У песиміста вода у склянці ще напевно отруєна.

Все своє життя я живу поряд саме з такими людьми. Вони отруюють і ту саму горезвісну воду в склянці і моє життя. Ці люди – мої батьки. Зазвичай тон, звісно, ​​задає мама. Але й тато теж не відстає.

Ще моє дитинство проходило у такому негативно-депресивному ключі. Якщо я отримувала п’ятірку, то в мене цікавилися, чому вона без плюсу. Якщо займала призове місце в олімпіаді, то скорботно запитували, чому не перше місце.

Я не могла спокійно піти на вулицю, бо мені навздогін одразу летіла ціла низка страшилок. Вулиця таїла у собі неймовірні небезпеки. Але вдома таїлося не менше неприємностей. Навіть якщо просто читала книжку у себе в кімнаті, то тут також очевидно – псувала зір.

Коли я вирішила після закінчення школи їхати вчитися в інше місто, то на мене знову обрушився цілий список нещасть, які на мене чекали.

І доки я навчалася і жила окремо, я теж не отримала жодного позитивного слова підтримки на свою адресу. Ніхто не говорив мені перед сесією щось на кшталт: доню, все добре буде, ти в нас розумна, ми в тебе віримо!

Ні. Зазвичай заліковий тиждень і сесія супроводжувалися: ось зараз провалишся, вилетиш, а в тебе ні професії немає, ні навичок ніяких, як ти житимеш, невміха.

Але, незважаючи на всю цю щиру підтримку з боку найближчих родичів, я довчилася і навіть влаштувалася на роботу. І навіть більше. Вирішила до них не повертатися назад. Думала, що краще спробую якось зачепитися у чужому місті, ніж у рідному, але з такими постійними батьківськими благословеннями.

Влаштувалася на роботу, потім зустріла гарного чоловіка. Ми одружилися і вже кілька років щасливо живемо разом. До речі, на весілля, на додаток до поздоровлень, я отримала батьківське пророцтво про те, що чоловік мене просто як прислугу використовує, а потім босою на мороз викине, коли я йому набридну.

А те, що набридну, то це точно. Мама з татом у цьому анітрохи не сумніваються. Навіщо гарному мужику така я? Однозначно, щоб погратися і кинути.

Коли мама дізналася про мою вагітність, першою її реакцією було: «тільки б виpoдок у вас не вийшов». Хоча жодних об’єктивних причин такому страху точно не було. Тому на моє праведне обурення мама пояснила, що я вже стара. Мені тоді було двадцять шість.

Коли дочка підросла, ми вирішили віддати її на малювання. Їй це дуже подобалося і вона ходила з ентузіазмом. Більше року мама постійно бурчала, що наша донька зовсім не має таланту і краще б її віддати кудись в інше місце. Бажано до спортивної секції. Це корисніше.

Дочка до малювання охолола та виявила бажання ходити на плавання. Але бабуся знову незадоволена.

А вже про всякі дрібнички я взагалі мовчу. Взуття світле купувати не можна – це непрактично. Кондиціонер встановили вдома – це ви всі тепер хворіти будете безперервно. Будь-яка, навіть сама повсякденна подія забарвлюється в чорний колір.

Такий негатив так дістав, що я намагаюся звести спілкування своєї сім’ї зі своїми батьками до мінімуму. Дочка взагалі жодного разу без нагляду з бабусею та дідусем не залишалася. Якщо й буваємо у гостях, то лише всі разом.

За це мені теж постійно прилітає: ось усі онуки залишають у бабусь, а ти чому ні? А я не хочу, щоб і дочку мою також гнобили, як і мене все моє життя.

Нехай краще я, як і раніше, буду для них нікчемною, ніж вся моя сім’я буде для них поганою. А в тому, що вони обов’язково знайдуть до чого причепитися в черговий раз я точно не сумніваюся. Зі своєю долею я вже якось звикла, за стільки років.

Багато разів намагалася прямо говорити, що неможливо з такою критикою жити. На що зазвичай отримую у відповідь, що «ми ж добра тобі бажаємо, це лише поради, а всі рішення ти приймаєш сама».

І не кинеш їх, таки батьки. Та й не молодшають. Але й спілкуватися якось неприємно.