Не можу зрозуміти, що зі мною відбувається останні місяці. Раніше я ніколи не замислювалася про те, щоб уникнути чоловіка, а зараз такі думки відвідують мене щодня. Йому немає діла ні до мене, ні до дітей

Я одружена вже чотирнадцять років. У шлюбі у нас народилося дві дівчинки. З перших днів нашого знайомства з майбутнім чоловіком, я, безумовно, бачила, що він не є емоційною людиною.

За стільки років я не можу назвати у чоловіка якихось воістину жахливих недоліків. Я знаю, що він насправді добрий чоловік. Не підлий, не жадібний. Для мене, на початку наших стосунків, чоловік був синонімом надійності.

Знаєте, така людина, на яку ти завжди можеш покластися. Якщо попросиш його про допомогу чи якусь послугу, то можна бути на всі сто відсотків упевненою, що він усе зробить.

Але для мене в чоловіка є одна істотна вада. Ця його беземоційність межує з якоюсь холодністю. Він начебто весь час десь не тут, десь далеко.

Якщо я йому прямим текстом не скажу щось зробити, то він ніколи не здогадається. Елементарно, він не приготує нам вечерю, якщо я затримуюсь на роботі, а вдома нема чого їсти.

І це не тому, що він не вміє чи не хоче. Просто він не здогадається, що так можна зробити, якщо я не подзвоню йому і не прошу про це. Те саме і з іншими побутовими обов’язками.

Чоловік сам не додумається винести сміття. Але якщо виставити пакет біля порога, то мовчки забере його, коли виходитиме. Якщо вдома щось зламалося чи потребує ремонту, то тут також ініціативи від чоловіка не чекай. Він може щодня переступати через полицю, що відвалилася, і чекати, коли я скажу йому, що її треба повісити назад.

Бувають дні, коли я збираю дітей і ми йдемо з ними цілий день. Їдемо до зоопарку, в кіно на мультфільм або просто гуляти в парк.

Чоловік же, приїжджаючи додому і не заставши свою сімʼю там, навіть ніколи не подзвонить сам. Ми гуляємо до вечора, але за ці кілька годин мені не буде ні дзвінка, ні повідомлення з хоча б простим запитанням «Де ви?» або «Коли повернетесь?».

Мені іноді так прикро. Здається, що ми в житті чоловіка не займаємо ніякого місця. Що є, що нема. Наче йому все одно.

Але на противагу цьому те, що чоловік ніколи не заощаджує на нас гроші. Діти відвідують платні секції. Ми завжди купуємо донькам гарні подарунки. Не можу сказати, що він якось нас утискає.

У наших стосунках я постійний ініціатор усіх подій. Я завжди кликала його кудись сходити чи когось запросити у гості до нас. Ще у чоловіка немає друзів. Адже він не стане нікому дзвонити першим.

Останньою неприємною для мене смугою стала наша з доньками відпустка. У чоловіка не вдалося поїхати з нами, у нього були проблеми на роботі, тому ми відлетіли втрьох.

За три тижні він жодного разу нам сам не зателефонував і навіть не написав. Я завжди писала. Писала йому, що ми робили з дівчатами, куди ходили, що сьогодні бачили. Надсилала фотографії чи відео, які сама записувала на смартфон. У відповідь мені приходили тільки сухі: «добре», «молодці» і смайлики.

А ми ж його сімʼя! Мені останнім часом так важко. Якось поділилася своїми переживаннями із подругою, а та лише сказала, що всі мужики такі. Невже, правда, всі сім’ї живуть так? Але я так жити не хочу.