Я хочу відпочивати окремо від чоловіка, але він це ніяк не зрозуміє

Мені нецікаві інші чоловіки. Я люблю тільки чоловіка і хочу з ним і надалі жити, як жила попередні 27 років. Але мене напружує його цілодобова присутність поряд.

З Микитою ми познайомились у коридорі університету. Я тоді тільки-но почала студентське життя, а він уже навчався на третьому курсі. З того часу ми не розлучалися.

Це було кохання з першого погляду і, я сподіваюся, до останнього подиху. Будь-які заходи, вилазки на шашлики з друзями та приятелями ми проводили разом. Чоловік мій дуже прив’язаний до мене, і не уявляє собі можливості відпочивати порізно.

Я не така людина. Мені Микита дуже близький і дуже дорогий, але особистий простір мені теж важливий.

Мені необхідно іноді побути наодинці з собою, почитати книгу на самоті або просто помріяти про щось. Одній. Навіть щоб не було нікого в кімнаті.

У нас двоє дітей, дві дочки. Одній 24, вона вже одружена, а друга ще в коледжі вчиться, живе у нашій квартирі.

Все життя мені доводилося миритись із нав’язливістю чоловіка. Якщо я роблю спроби пояснити Микиті, що мені потрібен особистий простір та час, чоловік починає дутися і говоить здивовано: “Навіщо? У тебе хтось є?”.

Його мати виховала таким чином, що чоловік і дружина мають бути приліплені одне до одного все життя. А я від цього божеволію.

Я до подруг одна не можу з’їздити на зустріч, тому що Микита не знає, чим себе можна зайняти на час моєї відсутності. Дівчата на мене іноді ображаються і навіть рідше почали запрошувати до компанії. Я їх розумію і ні в чому не дорікаю.

До своїх приятелів чоловік теж тягне мене із собою. Мені не дуже цікаво слухати їхні чоловічі історії. На щастя, Микита зустрічається із друзями досить рідко.

Вечорами мені доводиться укладати спати чоловіка, наче я його мама. Він за натурою – типовий жайворонок, і до десятої вечора вже в ліжку лежить.

А у мене увечері починає прокидатися організм, наповнюючи клітини енергією. Я засинаю далеко за північ, тому що намагаюся переробити справи, що накопичилися, за день. Але замість корисного заняття близько години я повинна витрачати на заколисування Микити. Бо навіть заснути без мене чоловік не в змозі.

Як ми пандемію пережили, це окрема драма. Микита сам по собі дбайливий і уважний чоловік, але вдома він ніби втрачає всі якості дорослої самостійної людини.

Чоловік ні чай собі не заварить сам, ні бутерброд не зробить, якщо я вдома. Його не бентежить, що я в цей час зайнята роботою і будь-яке відволікання вибиває мене з робочого настрою.

Мій шеф вирішив частково залишити віддалений режим роботи після карантину. Тому я три дні працюю з дому, а два дні в офісі.

Мене такий формат дуже влаштовує. Завдяки онлайн-роботі я можу вставати пізніше, ніж зазвичай. Чоловіку сніданок та обід на роботу я збираю ввечері.

Микиті залишається лише розігріти. Вранці він мене шкодує, тому не будить для того, щоб я поклала сніданок у мікрохвильову піч. Ось який дбайливий у мене чоловік!

Минулого тижня ми посварилися через те, що подруга дитинства покликала мене з собою у триденний похід. Я обожнюю гори та активний відпочинок, але чоловіка не витягнеш у такі місця. Для нього відпочинок – це лежання на дивані та їжа.

А тут я так зраділа, що Рита мене витягне в мрію. Ще й із роботою все так вдало співпало, що мені дали вихідні саме у потрібні дати.

Тільки Микита став у позу і каже, що нікуди я не поїду. Дивно бачити, як 45-річній людині забороняють робити те, що вона хоче. Але чоловік вважає, що він має повне право.

Сварилися і скандалили ми всю ніч до ранку. Навіть поспати до ладу не встигли, а вранці йому і мені на роботу. Поїхали засмучені, розбиті та пригнічені.

Мені знову довелося поступитися Микиті, аби більше не було сварок у сім’ї. Я відчуваю, як терпіння вже межі.

Йти від Микити не збираюся, але й продовжувати жити приклеєною до чоловіка не можу. Як до нього достукатись, не розумію.

Може, було всупереч його бажанню вирушити в поїздку мрії з подругою. Він би все зрозумів і почав би шанувати мій особистий час.