-Чому онука не привезли? Я ж так сумувала за ним! – образилася свекруха, на ювілей якої ми приїхали одні

Живе свекруха за триста кілометрів від нашого міста. А сину лише два роки. І ми з чоловіком вважаємо, що в такому віці поїздки на такі далекі відстані користі не принесуть.

Дитину ж може сильно закачити. І потім нам, точніше, перш за все мені, буде явно не до свята.

Адже плач і стомлений стан не пройде клацанням пальців. Пробували – знаємо. Просто, ми одного разу влітку вже їздили до свекрухи до села, скажімо так, повним складом. І нічого, крім дитячих сліз та нашої втоми, той візит не приніс.

Тому цього разу ми залишили Колю з моєю мамою та поїхали одні. Спочатку я сама збиралася залишитися з малюком, запропонувавши чоловікові з’їздити без нас.

Але чоловік все ж умовив вирушити разом – у його мами не просто День народження, а ювілей. Їй виповнювалося 60 років, і таку подію, на думку чоловіка, ніяк не можна пропускати, інакше свекруха точно засмутиться.

Що ж, вона так і так надулася, бо, бачите, мріяла, що ми приїдемо всією сім’єю, і їй вдасться поспілкуватися з Миколою – не важливо, що від цього були б самі проблеми. Буквально з порога почала кидати претензії.

– Чому ви онука мені не привезли? Я ж так сумувала за ним! Чекала, коли знову зможу з ним погратись. Ми й так нечасто бачимося! Подивіться на Оленочку і Мішу – вони привезли Міланочку, незважаючи на те, що шлях неблизький. Не те, що ви!

Олена – це сестра чоловіка. І вона теж має дитину, доньку, якій зараз півтора роки. І ось, Олена зі своїм благовірним привезли дитину на радість свекрухи.

Однак, дивлячись на племінницю чоловіка, ми зрозуміли, що все зробили правильно, оскільки дівчинка, яка явно втомилася від довгої дороги, тільки й робила, що хникала.

Свекруха цього ніби не помічала. Як же! Їй так хотілося потішатися з онукою, а на її самопочуття, судячи з усього, начхати. І однієї змученої дитини цій уразливій особі виявилося замало. Їй ще й нашого Колю подавай! Ось тільки навіщо – незрозуміло. Після трясіння в дорозі дитина явно не налаштована на ігри, як я побачила по поведінці дитини.

На всі спроби свекрухи пограти з нею або взяти на руки Міланочка говорила “ні” і починала голосно плакати, що зовсім не дивно, як на мене.

Вже не знаю, про що думали Олена та Михайло, коли тягли свою дитину на ювілей до свекрухи. Чи то боялися її реакції, чи Мілану не було з ким залишити. Втім, це їхня справа.

Ми ж вирішили, що здоров’я нашого сина дорожче, тому не повезли його до села – тим більше свекруха і так відносно недавно з ним бачилася, коли приїжджала до нас у гості два тижні тому.

І ми, знаючи про її образливість, попередили, що приїдемо одні. То чого тоді ці концерти? Але вона, виявляється, сподівалася, що ми передумаємо.

– Мені здавалося, що ви просто невдало пожартували, коли сказали, що будете без Колі. А ви й справді залишили його вдома. Звичайно, самим набагато зручніше.

Пожартували?! На мою думку, жодна адекватна людина з подібними речами жартувати не буде. І взагалі, що коїться в голові свекрухи, коли їй прийшла думка про якісь розіграші?  Ще й в егоїзмі нас звинуватила.

Звичайно, я їй цього говорити не стала, щоби остаточно не псувати свято. Навпаки, я чомусь почала виправдовуватися, докладно пояснювати, що наше рішення викликане турботою про сина.

– Не сміши мене! Ви не про Колю подбали, а лише про себе коханих! І не треба вигадувати, що Коля погано переносить дорогу. Влітку все нормально було! Просто ви розлінилися в край!

Як я вже казала, літню поїздку до свекрухи наш сина переніс не дуже добре. Усю дорогу в нього то болів живіт, то паморочилося в голові, хоча чоловік вів машину дуже акуратно. А після приїзду тільки й робив, що вередував. Свекруха про це, здається, геть-чисто забула, але я нагадала. У відповідь вона лише похитала головою і ображено підібгала губи.

Потім протягом усього свята доречно і не доречно говорила, що ми з чоловіком позбавили її радості спілкування з онуком. Наприклад, коли ми їй подарували пилосос-електровіник, про якого мама чоловіка так довго мріяла, вона сумно зітхнула і заявила:

– Спасибі за подарунок. Електровіник – це, звичайно, добре, річ корисна. Але вона не замінить мені Колю, щоб ви знали!

Потім, коли я вирішила допомогти свекрусі накрити на стіл, вона знову-таки стримано подякувала мені за це і дорікнула відсутністю онука. І подібні зауваження ми із чоловіком вислуховували весь вечір.

Якоїсь миті чоловік спробував розрядити обстановку, з усмішкою сказавши, що зовсім без онуків його мама не залишилася у своє свято – Мілану їй привезли. Однак свекруха продовжила вмикати скривдження і незадоволеним тоном наголосила, що хотіла зібрати всю сім’ю, а ми її підвели.

Ми їй що, іграшки чи статуетки якісь – із серії “зібери всю колекцію?” Інакше чому свекруха так повелася і відмовилася прислухатися до наших розумних доводів?

Ну, не побачила онука цього разу – побачить наступного. Яка різниця? Ми якраз збиралися запросити її на наступні вихідні. Але, мабуть, запрошення доведеться відкласти до кращих часів – доки не закінчиться її “осіннє загострення”.

До речі, поїхали ми від свекрухи рано-вранці – причому, навіть до її пробудження, щоб не натрапити на її незадоволену міну і не отримати чергову порцію докорів.

По-доброму, нам треба було повертатися ще до початку застілля, після першого випаду на нашу адресу. Але чоловік до того моменту вже випив з Михайлом, тому ні про які поїздки не могло йтися.

От і довелося терпіти невдоволення весь вечір. Тим часом у неї з’явився новий привід для образи – наш надто ранній від’їзд. І не розуміє, що в цьому її вина.

Чоловік пообіцяв найближчим часом провести зі своєю матір’ю розмову щодо неприпустимості її нічим необґрунтованих образ