Мама відмовляється сидіти з моїми дітьми, вони для неї – привід похвалитися

Якось так вийшло, що до народження дітей ми з моєю мамою не обговорювали питання її спілкування з онуками. Не було у нас цих звичайних, для майбутніх бабусь, обіцянок у дусі «ви тільки народите, я сама возитимуся». Мені й на думку не спадало, що такі моменти треба було б обговорити з матір’ю заздалегідь.

І ось я вагітна першою дитиною. Мама, як і всі найближчі родичі, радіє. Це її перший онук, вона всім вихваляється і, як вона сама стверджує, чекає не дочекається, коли вже зможе взяти малюка на руки.

Пологи були непрості і нас з малюком не виписали, як це прийнято при благополучному результаті, на третю чи четверту добу. Ми з сином пролежали у лікарні два тижні. За цей час я страшенно змучилася і вимоталася.

Дуже важко було перебувати у лікарні. Дні тяглися дуже довго. З нашої із сином палати вже виписали кілька щасливих матусь із малюками, а ми так і лежали. Хотілося плакати весь час.

Коли нас виписали, я плакала на плечі у чоловіка, який приїхав нас забирати. Народжувала я в іншому місті. А це від дому досить далеко. Нікого з рідних весь цей час я не бачила.

Наступного дня, зранку, у гості приїхала мама. Вона щиро поспівчувала мені. Недовго потримала онука на ручках. Але сказала, що вже зовсім забула, як спілкуватися з такими малюками, і швиденько повернула мені сина.

До того моменту підходила мамина відпустка. Вона мала початися за кілька тижнів. Я поцікавилася, чи мама приїде до нас погостювати під час відпустки. На той момент у мене й гадки не виникло, що бабуся не захоче провести час зі мною та онуком.

Але мама тоді зробила круглі здивовані очі і відповіла, з якого це переляку вона повинна свою, таку довгоочікувану відпустку, витрачати на мене та мою дитину? Вона, мовляв, хоче відпочити від справ праведних і хоча б просто побути в тиші. У мами робота пов’язана із спілкуванням із клієнтами, і вона сильно втомлюється від людей.

Я була здивована. І тут навіть справа не в тому, що я, така собі, хотіла перекласти на неї свої материнські обов’язки. Я б і не подумала спихати їй свою дитину та турботу про неї. Годувати і заколисувати за ті два тижні я вже пристосувалася сама. До того ж, у пологовому будинку, за такий тривалий термін, встигла поставити всі питання, що цікавлять мене.

Просто чоловік у мене щодня з ранку і до пізнього вечора пропадає на роботі. Удома ми практично й не бачимося. Він тільки їсть, спить і знову йде. Мені більше потрібна була емоційна підтримка. Щоб поряд була близька та рідна людина, яка може просто обійняти тебе.

До того ж, зі мною, коли я була дитиною, сиділи постійно бабусі. Все літо та по місяці взимку. При цьому одна з бабусь спеціально завжди брала під мій приїзд відпустку! Спеціально підлаштовувалась, коли батькам треба було мене збагрити. А друга бабуся кілька разів на тиждень могла забирати мене до себе, бо жила недалеко.

А тут мама мені відмовила. Апелюючи при цьому тим, що ми народжували для себе, а вона не зобов’язана свій вільний час гробити нам на допомогу. Коли я нагадала матері про те, що вона взагалі залишила мене бабусі, коли мені було всього п’ять місяців, і поїхала здавати сесію в інше місто, мама чомусь образилася.

З тієї розмови минуло майже шість років. У нас із чоловіком народилася вже друга дитина. Але допомоги після того випадку від матері я не прошу і не чекаю. Ми чудово з нею продовжуємо спілкуватися. Внуків вона бачить тільки за власним бажанням, тобто тоді, коли їй захочеться приїхати до нас у гості.

Але при цьому всі ці роки мама при кожній зустрічі сумно зітхає і каже, що дуже рідко і мало бачить онуків. А хто тобі не дає? Забирай хоч зараз! Але ні, мамі не треба, це ж ми не для неї народжували.

Всі її «скучання» за онуками зводиться до фотографій, якими вона потім хвалиться перед приятельками. Ось такі бувають бабусі.

А я, наївна, думала, що коли мамі свого часу так бабусі допомагали мене ростити, то й мама теж мені допомагатиме. Якщо чесно, дуже прикро.