Михайло вже уявляв, як в неділю він приведе друзів додому на свої посиденьки. Але в його дружини були інші плани

Михайло нервував. Йому не щастило. Умови були жорсткі. Той, хто програв, веде всіх своїх друзів у якесь пристойне місце або запрошує до себе в гості.

«І куди я їх усіх поведу? — думав Михайло, коли зрозумів, що сьогодні його день. — На пристойний заклад я не маю грошей. Додому, чи що? А що Марина скаже? Вона моїх друзів на дух не терпить. І намагатися для них вона точно не стане. У кращому випадку дозволить кілька годин на кухні посидіти. Адже це не день народження. О Боже. І навіщо я тільки вплутався в це?! Про що я думав?!

А думав Михайло про те, про що думав і раніше, коли зустрічався з друзями. Він знову хотів на халяву повеселитися у вихідні. І досі йому це вдавалося. Удача ще жодного разу не відверталася від нього. Але! На жаль. На цей раз йому вперше не пощастило.

– Все, Мішаня! — друзі радісно підбили підсумок. — Є, виявляється, справедливість і на нашій планеті. І цієї неділі ти нас усіх кудись ведеш. Вибирай, куди.

— До мене приходьте! — впевнено відповів Михайло. У його голові вже дозрів хитрий план. – Додому.

— Тільки дивись, Міша, — суворо сказали друзі, — щоб усе було на найвищому рівні!

– Все буде як треба! Не турбуйтесь.

— Ну то ми десь о сьомій вечора і підійдемо? Так?

– Підходьте!

«Заради моїх друзів Марина старатися точно не буде, — думав Михайло. – А ось заради моєї мами вона постарається точно. Вона її любить».

І, набравшись сміливості, він поговорив із дружиною, яка тим часом чимось займалася на кухні.

— Марино, а давай цієї неділі до нас у гості моя мама приїде, — сказав Михайло. – Влаштуємо їй свято! А? Адже в її житті так мало свят.

– Я не проти, – відповіла Марина. – Звичайно! Нехай приїжджає.

— І не одна, — вів далі Михайло. — Нехай із нею ще якісь родичі будуть.

– Родичі?

— Дуже я скучив за ними всіма, — жалібно сказав Михайло. — Ось відчуваю, що треба, треба мені їх усіх побачити. Розумієш? Зібрати всіх разом! Адже будь-яке може бути. Коли ще побачимось? А раптом взагалі… Не побачимось. І таке можливо. Я відчуваю, що нам треба всім разом зібратися.

— Ну-у, — тихо промовила Марина, думаючи про щось своє при цьому, — якщо відчуваєш, тоді, звісно. Зберемося.

Отримавши згоду дружини, Михайло підбадьорився.

– Загалом так, – радісно сказав він, – з нами разом буде приблизно десять чоловік. Вони, я думаю, приїдуть годинникам до шести? Так?

– Згодна.

— Але треба добре підготуватись. Святковий обід і таке інше. Адже не щороку до нас моя мама з родичами приїжджає.

— Тим більше й привід є, — промовила Марина у відповідь.

— Не дочув, що ти сказала? — спитав Михайло.

— Я зрозуміла, — спокійно відповіла Марина. – Все зроблю. До неділі майже цілий тиждень. Встигну.

— Щоб усе було на найвищому рівні! – сказав Михайло.

— Не хвилюйся, — відповіла Марина. — Все буде як треба.

Михайло був дуже задоволений собою. Тепер він мав подзвонити мамі та покликати її в гості. Розрахунок його був більш ніж простий.

«Мама приїде сама, — думав він. — І якщо Марина запитає де інші родичі, я відповім, що вони не змогли. Ми сядемо за стіл утрьох, а тим часом прийдуть мої друзі. Начебто випадково. І вийде, що місця всім вистачить. Ну? І хіба ж я не геній? Геній, звісно!»

Михайло, залишивши дружину на кухні, щоб вона нічого не почула, пройшов у вітальню та зателефонував мамі.

— Ні, синку, і не вмовляй, — відповіла мама. — Ну, навіщо я до вас попруся? Тим паче зараз. Маринці тільки зайві незручності. Ось у тебе буде день народження, я й приїду.

— Та що день народження, мамо! — вигукнув Михайло. – День народження само собою. А я тобі зовсім інше пропоную. Приїхати просто так. Адже ми так рідко бачимося. Ти в селі. Ми – у місті. Ну?

Але мама категорично відмовилася їхати у гості зараз.

– Ні, Міша, – сказала вона. — І не вмовляй. Не поїду. Маринці зайвий клопіт.

«У мене тепер є лише два виходи, — подумав Михайло. — Або я роблю все можливе, щоб мама приїхала, або зізнаюся Марині!

Він знову повернувся до дружини на кухню.

– Що трапилося? — злякано спитала Марина. – На тобі обличчя немає.

— Мама не приїде, — жалібно промовив Михайло. — А я так хотів побачити її.

– Чому не приїде? З нею все гаразд? Вона не захворіла?

— Не хоче завдавати тобі зайвого клопоту, — жалібно промовив Михайло. – За тебе переживає.

– Що за нісенітниця? – не зрозуміла Марина. — Який клопіт? Про що вона?

— Подзвони їй, Марино. Скажи, що тобі неважко. А я так хочу побачити маму. І інших своїх родичів також. Я не бачив їх із минулого дня народження. Скучив. Придумай щось, га?

— Звісно, ​​я подзвоню, — сказала Марина. – Тут і вигадувати нічого не треба. Я знаю, що їй сказати.

— Тільки ти це, Марино, не кажи їй нічого щодо родичів, з якими вона хотіла приїхати, — попросив Михайло. — Головне, вмов її приїхати. Вона, певно, через них і передумала приїжджати. Вона в мене така тактовна. Ну просто сил немає.

— А інші родичі, як же? Ти їх теж дуже бачити хотів?

— А їм я сам зателефоную. І сам їх покличу. А то вони в мене також усі дуже тактовні. Якщо їхня мама проситиме, вони, напевно, відмовляться. А мені не відмовлять. Правильно?

– Правильно! – відповіла Марина.

Марина подзвонила свекрусі. Їхня розмова була дуже короткою. Вона просто попросила її приїхати. Сказала, що дуже хоче дуже її бачити.

– Ну? Як? — спитав Михайло, коли розмова була закінчена. – Мама погодилася?

— Все гаразд, — сказала Марина. – Твоя мама погодилася. У неділю буде у нас. Просила не зустрічати. Доїде на таксі.

– Розумниця ти моя, – радісно сказав Михайло. — Піду тепер інших своїх родичів запрошу.

Михайло пішов, а Марина замислилась.

“Так не можна, – подумала Марина, – треба їй зараз повідомити”.

Небагато подумавши, вона взяла телефон і знову зателефонувала свекрусі. Вони розмовляли хвилин п’ятнадцять. Коли Михайло знову прийшов на кухню, Марина вже закінчила розмову та займалася своїми справами.

— А я всіх своїх родичів обдзвонив, — радісно збрехав Михайло, — усіх покликав.

— Усі погодились?

– Всі! — радісно відповів Михайло. — Спершу, звісно, ​​відмовлялися. Незручно, мовляв. Але я наполяг.

Неділя. Друга година дня. Михайло зайшов у вітальню. Стіл уже був накритий.

— Все чудово, — сказав він. — Але чому так рано, Марино? І чому так багато приладів?

— В самий раз, — відповіла Марина.

До квартири зателефонували.

— Гості, мабуть, — сказала Марина. — Іди відчиняй.

«Які ще гості? — злякано подумав Михайло. – Так рано?”

Михайло відчинив двері. Попереду була мати. Інші родичі стояли за нею. Їх було дванадцять чоловік. Усі з квітами. І всі відразу почали вітати Михайла з тим, що скоро він стане татом.

Дізнавшись, що незабаром стане батьком, Михайло оскаженів від радості і зовсім забув про тих своїх друзів, яким програв «Вечерю на найвищому рівні» і заради яких все це й влаштовувалося.

Друзі прийшли отримати свій виграш рівно о сьомій вечора, коли всі гості були вже ситі та веселі, і коли подавали десерт.

Запізнілих змусили з’їсти по шматку торта та випити по склянці чаю. На всі їхні запитання Михайло відповідав, що не розуміє, що їм не подобається і чого вони ще хочуть.

— Життя чудове! – радісно кричав він. — І все на найвищому рівні. Так що не заважайте мені веселитися. У мене незабаром буде син! А може дочка! А ви? Сидите тут із кислими пиками. Настрій тільки людям псуєте. Он на столі як багато всього. Їжте. Пийте. Веселіться. Скільки влізе. Мені вам нічого не шкода.

Друзі сумно дивилися на стіл, на якому, крім тортів, тістечок, пирогів із солодкою начинкою, кави та чаю й не було нічого.

А після того, як кожен із друзів Михайла змушений був щось заспівати й танцювати під баян діда Богдана, вони вирішили непомітно піти. І в них це дуже добре вийшло. Їхнього відходу ніхто не помітив.