Лідія пішла в перукарню, щоб здивувати свого чоловіка і зустріла там його коханку, яка дуже зухвало себе повела

Лідія провела чоловіка на роботу, налила собі в чашку чаю, насипала чайну ложку цукру, додала кусочок лимона, сіла за стіл і з насолодою відпила, прицмокнувши від задоволення. Вона одна, ніхто не бачить, можна не соромитись. Іноді вона дозволяла собі деякі вільності.

Коли чоловік став професором, довелося навчитися манерам. Їх запрошували у гості, на урочисті прийоми. До будинку приходили різні важливі люди. Лідія навіть удома ніколи не ходила в халаті. Тільки в сукнях, з красиво укладеним волоссям. Потрібно підтримувати рівень дружини професора.

Вони познайомилися одного літнього вечора у парку. Симпатична Лідочка відразу підкорила серце серйозного студента, який подавав великі надії. Вона працювала медсестрою у лікарні. Він, будучи студентом п’ятого курсу університету, викладав молодшим курсам. Гроші водилися, тому вони швидко одружилися. І невдовзі народився син Іван.

Чоловік просувався швидко службовими сходами, а Ліда так і не вийшла на роботу після декрету. Спочатку сиділа з дитиною, а потім створювала умови для комфортного життя вченого, що подавав великі надії.

Нині Борису Івановичц йшов п’ятдесят шостий рік, а Ліда була на рік старша. Голову професора прикрашало густе сиве волосся. А в останні роки він відростив борідку-еспаньйолку, що надавала йому вишуканого інтелігентного шарму. Ліда стежила за зовнішнім виглядом Бориса, вчасно записувала його до перукаря.

Борис Іванович любив приходити додому, коли на кухні чекав гарний накритий стіл. За вечерею він розповідав дружині, як вдало обійшов у суперечці колегу, як його нову книгу прийняли у наукових колах. Лідія слухала та раділа успіхам чоловіка. Певною мірою, у цьому була її заслуга.

Вона звикла на людях називати чоловіка на ім’я та по батькові. І навіть удома наодинці у неї проскакувало повне ім’я чоловіка. Він сприймав це як належне.

Куди подівся розумний скромний студент із глибинки? Для професора Бориса Івановича Ліда давно стала нянькою, доглядальницею, домробітницею, матір’ю, сестрою… Можна продовжити довгий список. Ось тільки місце коханої жінки у ньому давно посідали інші.

Ні, він робив усе по-тихому. Кілька разів йшов із якоюсь жінкою до ресторану. Кожен такий вечір закінчувався ліжком. Вона здогадувалася про його шашні. Кілька разів про інтрижки чоловіка повідомляли по телефону доброзичливі подруги і розповідали, де бачили його і з ким.

Лідія спочатку переживала, влаштовувала скандали, а потім заспокоїлася. Адже Борис Іванович все одно залишався завжди із нею.

За спогадами Лідія непомітно допила чай. Зітхнула. Вимила насухо чашку, до скрипу, витерла її і поставила на полицю до решти сервізу. Вона не скаржилася. Стільки років разом, стільки всього пережито. Та й останнім часом Борис Іванович заспокоївся. Комфорт він тепер ставив вище за спалахи пристрасті. Старіє.

Лідія визирнула у вікно. Лютий радував весняною відлигою, сонцем.

«А чи не піти магазинами? Незабаром весна, треба доглянути щось нове з одягу». – подумала вона.

Лідія стала перед дзеркалом. Сивину вона не підфарбовувала. Вона надавала їй благородного вигляду професорської дружини. Укладала волосся красиво в каре, як тільки вставала вранці. Каблуки вона давно не носила. Хвилювали виступаючі кісточки на ногах. Вважала за краще м’яке зручне взуття.

“Може , зробити модну коротку стрижку? Треба порадитись із Борисом. А може, не казати? Влаштувати сюрприз? Ось після магазинів і зайду до салону”, – вирішила вона, розглядаючи себе у дзеркалі. Вона одягла тепле пальто, берет, обмотала шию в’язаним шарфиком.

Надворі було тепло для лютого, але слизько. Лідія йшла обережно, обминаючи небезпечні місця. Сусідка нещодавно поспішала кудись увечері, послизнулася і впала.

Вона пройшла провулок та опинилася на центральній вулиці з фірмовими магазинами і стала розглядати манекени у великих скляних вітринах. Впіймала своє відображення і зупинилася. Сама собі сподобалася. Висока, статна. Можна цілком дати на десять років менше.

«Шкода, що тільки у відображенні. У ньому не помітні зморшки. – Лідія зітхнула. – Потрібно зробити стрижку », – нагадала вона собі і, минувши магазини одягу, взуття та білизни, увійшла до салону-перукарні.

Відвідувачів було мало. До весни, коли можна ходити без головних уборів, ще далеко. Майстри, нудьгуючи, сиділи в кріслах клієнтів і розмовляли.

Одна з дівчат впізнала у Лідії свою постійну клієнту, привітно посміхнулася і одразу запросила до крісла.

– Що будемо робити? – запитала вона, дивлячись на відображення Ліди в дзеркалі.

– Хотілося б змінити зачіску. Знаєте, щось модне, сучасне. Може, пофарбувати волосся? Що скажете? – запитала Лідія майстра.

Поки вони обговорювали нюанси її перетворення, до сусіднього крісла сіла молода красива жінка. Майстри обох клієнток пішли кудись, і вони дивилися на всі боки. Погляди їх зустрілися. Вони посміхнулися один до одного. Лідія помітила, що в очах молодої жінки промайнув чи страх впізнавання, чи здивування, чи ще щось. Цей погляд їй не сподобався. Яскрава молода жінка відвернулася.

«Ми точно не знайомі , – промайнуло в голові Лідії. – Або … »

– Вибачте, ми з вами знайомі? – звернулася вона до жінки в сусідньому кріслі.

Та надто швидко повернулася до неї і відповіла:

– Так, тобто ні. Мене звуть Анжела. Я працюю на кафедрі із вашим чоловіком. Нещодавно. – Вона зніяковіло почервоніла. – Я бачила вас із Борисом Івановичем на конференції, – уточнила вона квапливо.

” Ах, ось воно що “, – подумала Ліда, а вголос сказала:

– Дуже приємно. Але вас не пам’ятаю.

– А нас і не представляли один одному. – Анжела помовчала. – Я розумію, що зараз не місце і не час, але… Якщо так сталося, що ми з вами зустрілися. Загалом ми з вашим чоловіком любимо один одного.

Слова не одразу дійшли до Лідії. А коли вона зрозуміла їхній сенс, зазнала біль та приниження.

«Яка настирлива і нахабна. Далеко піде », – але вихована Лідія не сказала цього вголос.

Скільки їх було? І жодна не змогла забрати його з сім’ї, потіснити Лідію, зайняти її місце. Її роздуми перервав голос Анжели, яка подивилася на всі боки і тихо промовила:

– Я вагітна. – сказала Анжела і глянула так переможно, зухвало.

Лідія не встигла відповісти, бо підійшла майстер.

– Я думаю, спочатку пострижу вас, а потім трохи підфарбую волосся. Просто трохи пожвавлю, вирівняю колір. Зараз сивина в моді, – говорила майстер, а Лідія її не слухала.

– Я передумала. – Вона рішуче підвелася і зірвала з себе накидку. – Вибачте, мені треба терміново йти. – І пішла до виходу із зали.

Лідія вийшла із салону та вдихнула свіже вологе повітря.

Ті, колишні його коханки не здогадувалися, що марно вимагати від професора рішучих дій. Він на них не здатний. Але вагітність … Це вже не просто інтрижка, а щось більше. Така Анжела може змусити піти із сім’ї, шантажуватиме вагітністю. Або заставить його виставити з квартири мене» . Лідія згадала настирливий зухвалий погляд.

Їй подобалося, що вони з Борисом жили останнім часом як брат із сестрою. Її таке життя влаштовувало, та й не гидувала вона, чесно кажучи, знаючи про короткочасні захоплення чоловіка. А його, мабуть, такий стан речей не влаштовував. Вони люблять один одного.

“Подумати тільки. Виявляється, мені неприємно це чути, прикро і принизливо. Залишитися однією на старості років… Стільки йому віддала… Та що там – усе життя”.

Вона здивувалася своєю реакцією. Очі пощипувало від сліз, що просилися назовні.

Вдома вона зітхнула спокійніше.

«Ні. Це квартира моїх батьків. Нехай сам іде до цієї своєї Анжели. Борис познайомив мене з багатьма впливовими людьми. Я знайду, хто мені допоможе.От дівчисько. Вона вважає, що вагітність – гарантія місця під сонцем. Якщо це правда, звісно. Надто добре вона виглядає. Не схоже. – думала Лідія.

“А ти знаєш, як він хропе. Що він цінує свій особистий комфорт вище за пристрасті та захоплення. Навряд чи тобі захочеться стати доглядальницею для нього. Все йде до цього. Вік. Він у молодості не міг упокоритися, коли син не давав спати ночами. А вже зараз навряд чи стерпить дитячий плач.

Вдома нічого не робить. Не знає, де що лежить, скільки в нього взагалі одягу. Він велика дитина, а тобі потрібний коханець, – розмовляла вона в думках з коханкою чоловіка. – Ти ще не знаєш, що чоловік на побаченні в ресторані один, а у звичайному житті зовсім інший. Тебе чекає велике розчарування”.

Поки Лідія розмовляла з незримою коханкою, вона заспокоїлася. Зібрала та акуратно поклала речі Бориса у валізу, яку поставила в центрі кімнати. Ледве дочекалася, коли в замку залізних дверей заскрегоче ключ.

– Лідочка, я прийшов! – пролунав задоволений голос чоловіка з передпокою.

Вона спеціально вимкнула всюди світло, залишивши його лише на кухні. Туди, на світ, чоловік одразу й попрямував за звичкою. Не знайшовши там Лідії та накритий до вечері стіл, він здивований увійшов до кімнати.

– Що трапилося? Ти захворіла? – захвилювався він, увімкнувши світло.

– Ні. Зі мною все в порядку. Ходила магазинами, втомилася. Вечерю я не готувала.

– Ти зібралася кудись? – Борис Іванович нарешті звернув увагу на валізу в центрі кімнати.

– Не я, а ти. – Вона зробила театральну паузу, створюючи інтригу. – Анжела сказала, що ви любите одне одного, що вона вагітна. – Лідія дивилася на нього співчутливо та спокійно. – Синові я не повідомлятиму про це. Я зібрала тобі речі. Якщо затримаєшся там, прийдеш за рештою.

Борис стояв повалений і розгублений. Він часто моргав, дивлячись то на валізу, то на Лідію.

– Я не збирався… З чого це Анжела взяла? Вона нічого не сказала мені про вагітність. Вона що приходила сюди? Боже мій, яка нетактовність. Я готував доповідь, забув зателефонувати… – Він приречено опустив голову.

– Так подзвони їй і порадуй, – підказала Лідія. – Якщо комусь із нас і йти звідси, то тобі. Це квартира моїх батьків. А ти приїхав до міста з далекої провінції. А краще не дзвони, їдь одразу до неї, зроби сюрприз. Вона, думаю, зрадіє та оцінить.

– Лідочка. Я не думав… Я заплутався. Вона закружляла мені голову. З нею я відчув себе молодим. Боже, яку дурість я зробив. Пробач мене. Не виганяй, – Борис ще казав, а обличчя його стало білим, лоб покрився краплями поту.

Він упав на диван і схопився за серце.

– Лідо… Я… – ледь видавив він і застогнав.

Лідія схопила телефон, що лежав поруч, і викликала «швидку». Потім вона їхала з ним у машині. Професор усе вибачався, коли міг, коли стихав біль. Він чіплявся за руку Лідії, як за рятівне кол

Вдома Лідія вона розібрала валізу. Вона звинувачувала себе навіть більше, ніж зухвалу коханку, що у Бориса Івановича стався інфapкт.

«Даремно влаштувала виставу. Нікуди він не пішов би».

Вона переодяглася в халат і розтоптані тапочки. Тепер можна ходити по дому ось так, у зручному одязі. Вночі довго не могла заснути. Згадувала жахливий день, Анжелу, її зухвалий погляд. Знову щось казала їй. Жаліла свого Бориса Івановича, сумувала за ним.

Як він там, один, без мене? Ні, не буде ця Анжела сидіти біля його ліжка, готувати бульйони, стежити, чи прийняв він таблетки. Це все дістанеться їй, Лідії . Ось одужає Борис, здивую його перетворенням. Пострижусь все ж таки» .

Наступного дня вона зателефонувала до лікарні, запитала чи можна відвідати його.

– Взагалі, не можна. Але він дуже чекає на вас, – відповів лікар.

“Ще б. Я потрібна йому як повітря. Як, зрештою, і він мені”.

Вона одяглася та поїхала до лікарні.