50-річний Іван мріяв, як він після розлучення одружиться з 20 річною і почне з нею насолоджуватися життям. І його мрія здійснилася, тільки він вже й не радий
«Куплю квартиру і одружуся, — мріяв Іван. — Ось у тому ж будинку, де квартиру куплю, і познайомлюсь із цікавою молодою жінкою, і одружуся з нею. Одну квартиру ми здаватимемо, а в іншій житимемо. Любити ми один одного… Сильно! Про наше кохання будуть легенди складати.
Іван – великий мрійник. Що-що, а мріяти він любив. Особливо йому подобалося мріяти про своє щасливе сімейне життя. І це при тому, що Івану було вже далеко за 50. І Іван, до того ж, був 30 років як одружений і мав двох дітей.
Чому мріяв? Ну, а як не мріяти, якщо, на думку самого Івана, його особисте життя не вдалося.
«Ех, — думав Іван, — рано я почав своє сімейне життя. Мені не треба було так поспішати! Воно б, напевно, все інакше в мене зараз було.
От і мріяв Іван Сергійович, як усе склалося б, якби він одружився сьогодні, а не у 20 років.
«Вона висока блондинка, — мріяв Іван, — їй 20 років, у неї блакитні очі. Квартиру вона собі купить поряд із моєю. І станемо ми в гості ходити один до одного. То вона до мене, то я до неї. А коли зрозуміємо, що жити один без одного не можемо, станемо чоловіком та дружиною. Ось воно щастя.
Майже щоночі Іван засинав з такими думками про своє щасливе сімейне життя. І з кожним днем його фантазія ставала сміливішою, а його сімейне щасливе життя в цих фантазіях ставало все більш і більш щасливим.
«Ми не поспішатимемо заводити дітей, — мріяв Іван. – Для чого? Ми спершу поживемо для себе. Ми б багато будемо подорожувати, ходити до театрів та музеїв. А потім вже і про дітей можна подумати.»
І до того замріявся Іван, що всерйоз повірив у можливість всього, про що мріє.
«Не було б у мене зараз дружини та дітей, — думав Іван, — то всі мої мрії реальністю стали б. І був би я найщасливішою людиною на світі.
І вийшло так, що Іван довів себе своїми мріями до такого стану, що не витримав і… розповів своїй дружині, Ірині.
Все розповів. У найдрібніших подробицях. Нічого не приховав. І про квартири, і про блондинку з блакитними очима, якій нещодавно виповнилося 20 років, і як вони в гості один до одного ходять, і про подорожі, і про дітей, які обов’язково з’являться, коли Іван та його висока білявка поживуть для себе.
— Отакі справи, Іра, — сказав він. — Що хочеш зі мною тепер роби, а я на все готовий заради свого щастя. А тільки не виходить у мене із голови все це. І впевнений я, що якби я зараз не був одружений, то все б це в моєму житті було.
— Ну а що, — трохи подумавши, сказала Ірина. – Чому ні. Навіть цікаво.
— Та-а,— жалібно нив Іван,— тобі цікаво. А мені якя?
— Та не переживай ти так, Ваня, — втішала чоловіка Ірина, — я з тобою розлучуся, і живи ти собі на втіху.
Іван глянув на дружину.
— Ти зараз серйозно? — спитав він. – Щодо розлучення.
— Ну а що, — сказала Ірина, — це ж для твого щастя.
«Так, так, так, — швидко розумів Іван, — невже все, виявляється, так просто? Сказав дружині, що мрію про молоду жінку, та й усе? А чому ні? Може, вона теж мріє про щось подібне? Може, і в її фантазії забрався якийсь високий блондин із блакитними очима. Ось ми допоможемо один одному. Потрібно лише вирішити проблему з дітьми.»
— А-а,— жалібно нив Іван Сергійович,— думаєш, що всю справу можна вирішити одним розлученням? А наші діти? Думаєш, вони не стануть на шляху нашого з тобою щастя?
Іван уже анітрохи не сумнівався, що думав про щастя не лише своє, а й своєї дружини.
— Щодо дітей не хвилюйся, — сказала Ірина Михайлівна.
– Ти впевнена?
— Я з ними поговорю, — сказала Ірина. – Все їм поясню. Вони дорослі. Зрозуміють.
Увечері вся сімʼя зібралася разом. Вирішували долю батька.
— Ну ось, діти,— сказав Іван,— тепер, коли ви все знаєте… У ваших руках, можна сказати, долі ваших батьків. Як ви скажете так і буде.
– Ми не проти, – сказали діти. — Те, що ти підеш, мало що вирішує в нашому житті. І якщо мама тебе відпускає, то чому ми маємо заперечувати. Будь щасливий, тату. Велику квартиру, де ви живете, продавайте. За 4 кімнати у центрі міста ви отримаєте добрі гроші. А на виручені гроші кожен може купити собі окрему квартиру.
Іван навіть розплакався від розчулення, що таких добрих дітей виховав.
Сергій та Ярослав дивилися на життя просто. Вони, на відміну від тата, якщо й мріяли, то над своїми мріями особливо не драматизували, а сміливо втілювали їх у реальність.
Першому скоро тридцять, а другий — на рік молодший. Обидва вже двічі були одружені і обидва мали дітей від кожної дружини.
Розлучення пройшло швидко.
І квартиру свою квартиру вони продали теж швидко. Ірина одразу купила собі двійку в центрі та переїхала туди.
А ось Іван вирішив заощадити і купив чотирикімнатну квартиру в недобудованому будинку. І ось уже п’ять років минуло, а його будинок все ще зводиться, і не відомо, коли його добудують.
Іван винаймає квартиру в якомусь спальному районі і раз на тиждень приїжджає на будівельний майданчик і ходить навколо свого будинку, який будується.
Навіщо приїжджає? На всякий випадок. Раптом зустріне свою високу білявку, яка теж чекає на закінчення будівництва. І тоді він, дивлячись у її блакитні очі, пояснить їй, що це не його вина, а треба просто почекати, і все в них буде добре.
Будинок, зрештою, добудували. Сусідкою його справді виявилася висока блондинка з блакитними очима. І їй справді було 20 років. От тільки у неї виявився молодий високий плечистий приятель, який так подивився на Іван, що він залишив усі думки про знайомство
“Раніше б, — думає Іван, — хоча б років на десять раніше. А тепер що. Ох вже цей довгобуд. Всі плани мені зруйнував.”