Ніна почувалася як білка в колесі, щоб набратися сил, вона сказала чоловікові, що вона йде від нього, щоб розібратися в почуттях. Її вразило, як чоловік спокійно сприйняв її слова

Ніна подивилась на календар. Кінець весни. Незабаром літо. А вона дуже втомилася від усього. Втомилася від чоловіка, від дітей, від домашніх справ.

Загалом, сімейне життя Ніні було, можна сказати, поперек горла. Вона бачити вже нікого не хотіла. Мріяла втекти, кудись подалі, і сховатися від усіх. Ніна вирішила поговорити із чоловіком.

— Я думаю, Іван, що нам з тобою якийсь час слід пожити нарізно.

Іван зробив великі очі і… здивовано глянув на дружину.

– Окремо, – уточнила Ніна.

Іван мовчки покрутив головою. В його очах, як і раніше, бачилося нерозуміння.

– Ненадовго, – швидко додала Ніна.

«Що такого незрозумілого я говорю? – думала Ніна. — На мою думку, все ясно.

— Я правильно зрозумів, чи ти хочеш ненадовго розлучитися? – запитав Іван.

«Ну, зрештою, — подумала Ніна, — дійшло до нього. Як до жирафа, слово честі.»

— Це тільки на два місяці, Ванюша, — ніжно сказала Ніна. — Максимум три. Розберуся у своїх почуттях, і… одразу назад. Але я впевнена, що все це не більше ніж порожня нісенітниця. Так… Нічого серйозного… я думаю. Просто… хочу розібратися в собі, у своїх почуттях,  у своєму ставленні до тебе, в тому, що між нами відбувається. Ти розумієш мене?

Іван неуважно дивився на дружину, думаючи про щось своє.

— Ти мене чуєш, Ваня? — лагідно поцікавилася Ніна.

Іван прийшов до тями від своїх думок і подивився на дружину.

– Так, – впевнено сказав він, – я все чую. Ти хочеш розібратися у своїх почуттях? Так?

— Ми вже стільки років разом і… Я втомилася, Ваня. І мені здається, що наші стосунки стали якимись іншими. Не такими, якими вони були раніше. Почуття не ті. Розумієш? Наче в глухий кут зайшли.

— Розумію, — сказав Іван. – Почуття притупилися.

«Ну, добре, що це хоч зрозумів, — подумала Ніна. — А то я боялася, що доведеться йому все докладно розжовувати.

– І що? — спитала Ніна. – Як ти на це дивишся?

— Нормально дивлюся, — невпевнено й сумно сказав Іван – А що? На мою думку, це дуже… хороша ідея. Три місяці поживеш одна. Без мене… Без дітей… Розберешся у своїх почуттях. Вийдеш із глухого кута і… Повернеш цю… як її?… гостроту почуттів і… І назад? Я правильно зрозумів?

«Господи, як усе примітивно розуміє, — думала Ніна. — По-моєму, він зовсім мене не чує. Чи може не хоче? Дітей наших чогось згадав. До чого тут зараз наші діти? А може, він просто не здатний зрозуміти все так, як воно є насправді?

Втім. Що від нього вимагати? Адже він чоловік. Хіба чоловіки здатні відчувати так само глибоко, як ми. У цьому наша жіноча, можна сказати трагедія. Не буду до нього надто суворою та вимогливою.»

– Так. Ти все правильно зрозумів, – підтвердила Ніна. — Три місяці цілком достатньо.

— Ось бачиш, який я в тебе кмітливий, — сумно посміхаючись, сказав Іван. — Але ж ти навіть не поїла? Чи ти… так… голодна підеш?

«У нього одна їжа на думці, — подумала Ніна. — Я йому про втрачені почуття, а він… Не поїла! Начебто саме це зараз так важливо. Я, може, зараз взагалі… назавжди йду, а він… Що в нього в голові, не розумію.

— Виходить, ти не проти? — спитала Ніна.

— Я не проти, — тихо відповів Іван і важко зітхнув.

— Дуже добре, — сказала Ніна, вдаючи, що не помічає його переживань. – Дуже добре. А що ти скажеш нашим дітям?

– Що скажу? — Іван зробив здивоване обличчя. — Скажу, що мама поїхала розбиратися в собі, у наших стосунках та у своїх почуттях. Правильно? І що за три місяці вона повернеться.

“Ні, з ним просто не можливо розмовляти, — подумала Ніна. — Він все бачить у якомусь рожевому світлі. Так не можна.”

– Ні, – суворо сказала Ніна. — Так не можна, ваня. Діти можуть це неправильно зрозуміти. Та й не тільки діти… Сьогодні і… не кожен дорослий здатний правильно оцінити таке. Ти згоден?

— Так-так, звичайно, — неохоче погодився Іван. – Неправильно зрозуміти можуть. І діти, і дорослі. А що тоді сказати нашим дітям?

Ніна важко зітхнула.

«Все – я… – подумала вона. — Знову я про все маю думати.

— Краще ти скажи їм, Ваня, що мама поїхала… по справах, — Ніна посміхнулася, всім своїм виглядом показуючи, наскільки це просто.

— Так, — задумливо погодився Іван, — по справах це краще. Так і скажу дітям. Поїхала мама по справах, повернеться місяці за три.

— У крайньому випадку чотири, — сказала Ніна.

— Може, краще я взагалі не говоритиму, наскільки ти поїхала від нас? — несміливо поцікавився Іван.

– Правильно! – зраділа Ніна.

«Ну, хоч у чомусь він може виявити кмітливість, — подумала вона.

— Коли повернуся, тоді й повернусь, — продовжила вона. — Чого даремно дітей в оману вводити?

— Звісно, ​​— тихо погодився  Іван.

Ніні здалася дивною така поведінка чоловіка.

«Що не скажу, він зі мною погоджується, – подумала вона. — А головне, що особливого переживання на його обличчі я не бачу. Ні, бачу, що переживає, але… Якось не дуже.»

— А ти що робитимеш, поки мене не буде? — ніби між іншим, спитала Ніна.

— Та ти за мене не турбуйся, Ніночко, — гірко посміхнувшись, спокійно сказав Іван. — Я знайду чим себе зайняти.

“Це добре, — подумала Ніна. – Не турбуйся! А я, любий, зараз не за тебе, а за себе турбуюся. А ще ця гірка усмішка його! Точно щось задумав.”

— Щось придумаю, — спокійно говорив Іван.

«Цікаво, чим це він зайняти себе збирається? – подумала Ніна. — А головне, мене вражає спокій, з яким він відповідає. Ні, він точно щось задумав.

— А все ж таки! – наполягала Ніна.

— Ну… — Іван трохи подумав. — Для початку, може, теж, як ти, розберусь у наших стосунках.

“Ось як! – подумала Ніна. — У відносинах наших він розбиратиметься. Цікаво.”

— А що тобі не подобається у наших стосунках? — суворо запитала Ніна.

– Все подобається, – злякано сказав Іван. — Але ж ти сама кажеш, що почуття не ті. Притупились.

– Ну, так, – погодилася Ніна. — Притупились.

— От я й розбиратимуся, — сказав Іван.

— І довго розумітись думаєш? — спитала Ніна.

— Так це… — Іван зробив злякане і здивоване обличчя, і замислився. — А напевно, поки тебе не буде, я й розбиратимуся.

“А якщо мене рік не буде? – подумала Ніна. — Він що, весь рік розбиратиметься у наших стосунках? І чого тут розбиратися? На мою думку, і так все зрозуміло. Гаразд. Нехай розбирається. Йому корисно.”

– Я поки що на дачі поживу, – Ніна вирішила змінити тему.

– І правильно, – сказав Іван. — Чого даремно гроші витрачати на готелі чи орендовані квартири. Живи на дачі. Зараз тепло. А незабаром літо. Можеш там спокійно жити до зими. А можеш – і взимку. Дача у нас – тепла. У ній цілий рік жити можна. Нудно там, правда. Але ж ти не веселитися туди їдеш? Я так розумію? А розбиратися у наших стосунках?

— Так, — погодилася Ніна, — не веселитися.

«Я на дачі, а ти, цікаво, де бути збираєшся? — подумала Ніна.

– А ти? — спитала Ніна.

– А що я? – не зрозумів Іван.

— Ну, це… де будеш, доки мене не буде? – уточнила Ніна.

— Та тут, — відповів Іван. – Вдома. З дітьми. Де ж ще? Тебе немає. Поки що тут. А… там подивимося.

– Подивимося?

— Візьму відпустку, — сказав Іван. — Може, поїдемо куди. А може, й у місті знайдемо, чим себе розважити.

– Розважити?

– Ой, – злякався Іван того, що сказав. – Ні звичайно. Не розважити. Це я неправильно висловився. Подумати! Подумати про життя, про наші стосунки. Ну, все, як ти казала.

“Він остаточно мене заплутав, — подумала Ніна. Все вивернув навкруги. Не зрозумієш де кінець, де початок.”

– Я казала? — спитала Ніна. — Що я казала?

— Що почуття не ті, — нагадав Іван. — Що розібратися у стосунках треба. Ні? Не ти?

– Ах, це, – згадала Ніна. – Це так. Це я казала.

Ні, з ним, щоб нормально розмовляти, треба мати велике терпіння, — подумала Ніна. – Він здатний, кого завгодно з себе вивести.

— Я ось дивлюся на тебе, Ваня, і не збагну, — сказала Ніна. – Про що ти весь час думаєш?

— Про що думаю? – не зрозумів Іван.

— Та з самого початку нашої розмови, Ваня, ти весь час про щось думаєш, адже я бачу. Про що?

— Я думаю, ти речі сама збереш, чи тобі допомогти? – запитав Іван.

«Приїхали, – подумала Ніна. — Для нього речі зараз найголовніше. Від нього, можна сказати, дружина йде, а він… Ось він, виявляється, про це думає. Ну, ось що він за людина після всього цього!

— І все-таки, Ваня, я не розумію, — сказала Ніна. — Ти якось дуже спокійно ставишся до того, що я йду..

— Та ж ти не назавжди, — сумно сказав Іван. – Я правильно зрозумів?

— Не назавжди, не назавжди, — сказала Ніна, — але все-таки знаєш, якось дивно мені, що ти такий спокійний.

Іван задумався.

— Ти вважаєш, що треба було якось… емоційніше?

— От тільки тяжких переживань мені й не вистачало, — відповіла Ніна. – Ні. Зайві емоції ні до чого.

— Але ти маєш рацію, Ніно, — сказав Іван. — Я справді якийсь байдужий. Ні, щоб почати вмовляти тебе залишитися, навколішки встати, благати не робити цього. Мямлю, як ганчірка, щось незрозуміле.

Тепер замислилась Ніна.

– Ні, – впевнено сказала вона. — Твої вмовляння теж ні до чого не привели б. І вся ця театральщина з падінням на коліна, благаннями залишитися і так далі… Я б не повірила.

– Що ж робити?

– Гаразд, – Ніна махнула рукою. — Зійде й так. Тільки… це…Ваня, якийсь ти… байдужий зовсім, чи що.

Іван сумно посміхнувся і знизав плечима.

– Ти речі всі свої забереш? — спитав він.

— Звичайно, всі, — відповіла Ніна. – Не відомо, наскільки воно все затягнеться. Та й… не так багато в мене речей.

– Ну, не скажи.

— Чого… не скажи. Якщо в інших більше! – сказала Ніна. — А в мене… Так… Пара валіз.

— Це так, — погодився Іван – У деяких і більше.

Вони зібрали валізи.

— Може, покликати дітей? – запропонував Іван. — Попрощатися?

— Так… чого там, — Ніна махнула рукою. — Хай сплять. Вітя, ти ж знаєш, о третій годині ночі додому повернувся. Як він сьогодні в інституті буде? Та й Надія майже всю ніч по телефону розмовляла. Про що тільки думає? Адже випускний клас. Іспити скоро. А вона?

– Як ми тут без тебе? — тихо промовив Іван.

— Ти дивися за ними, — сказала Ніна.

— Гаразд, — Іван махнув рукою.

– Присядемо на доріжку? – сказала Ніна.

Вони сіли.

– Ну! – сказала Ніна. — Пора. Довгі проводи, зайві, як кажуть…

– Так – так! — погодився Іван.

– Піду.

– Машину викликала?

– Викликала.

— Допоможу тобі валізи вниз спустити.

Ніна та Іван вийшли надвір.

Поки чекали на машину, мовчали. Під’їхала машина. Іван засунув валізи в багажник.

— Довго там не тягни, — сказав Іван. – З почуттями розберись, і повертайся.

– Гаразд, – спокійно сказала Ніна. – Я й не збираюся довго. Не хвилюйся.

— А як не хвилюватися, — спокійно сказав Іван.

– На сухом’ятці не сидіть, – сказала Ніна. — Супи варіть, хоч іноді.

— Варитимемо, — пообіцяв Іван.

– Ай, – Ніна важко зітхнула. — Знаю, як ви будете варити.

— Та точно будемо, Ніно, ти не хвилюйся, — сказав Іван.

— Але ти не сердишся, що я ось так їду? — спитала Ніна.

– Не серджусь.

— Ти згоден, що це тільки зміцнить наші стосунки?

— Звісно, ​​згоден.

— Щоб і почуття, і стосунки. Ну ти розумієш!

— Звичайно, кохана, — погоджувався Іван. – Все зрозуміло.

Ніна поїхала. Іван швидко піднявся до квартири.

– Ура! – закричав він. – Мама поїхала. Воля!

— Тату, можна, я сьогодні до школи не піду? – кричала зі своєї кімнати донька. — Щось я, начебто, не дуже почуваюся.

– Можна, доню! — радісно кричав Іван.

— Тату, а можна я сьогодні до інституту не піду? — закричав із кімнати син.

— Не можна, — радісно кричав у відповідь Іван.

— А чому Наді можна, а мені ні? – кричав Віктор.

— Бо шкільна освіта у нас безкоштовна, синку, а за твоє навчання я плачу гроші!

– Ну, тату! – кричав Віктор.

– Ні! – сказав Іван. — І не псуй мені святкового настрою. У мене не так багато часу. Мама, швидше за все, вже через два дні повернеться. А мені стільки всього встигнути треба до її повернення. А ви тут… починаєте! Грузите мене нісенітницею якоюсь своєю. Як діти малі, чесне слово. Ну коли дорослими станете?

Ніна повернулася за тиждень.

Іван сказав їй, що почав хвилюватися, і хотів сам за нею їхати. Тому що так довго вона ще ніколи не відпочивала від сімʼї.

У відповідь на це Ніна тільки радісно засміялася і сказала, що Іван, як завжди, не про те переживає.