Після розлучення Інна жаліла тільки про одне, що не поміняла замки в дверях. Як же їй набридло, що колишній чоловік до неї вічно приходив

– І не роби таке обличчя, Інна, – суворо сказав Андорій. – Давай зараз ти просто вислухаєш мене. І все. Мовчки! Домовились? … Ну, ось так краще.

Після недовгої паузи Андрій продовжив.

— Що робитимемо, Інна? — спитав він. — Я тебе не люблю. Тільки мовчи! Встигнеш ще наговоритися. Дай спершу мені сказати. Бо наболіло.

Андрій важко зітхнув.

– Так, Інна, любові більше немає, – продовжив він. — І ти, мабуть, сама про це здогадуєшся. І все, що ми обидвоє можемо у цій ситуації, це розлучитися. Так, Інна. Так! Розлучитися назавжди. Назавжди розбігтися і забути один одного. Але в тому й річ, що назавжди піти від тебе, а тим більше забути, я не можу. Так, Інна, так! Не можу!

Андрій знову зробив невелику, але багатозначну паузу. І цю багатозначність він показав виразом свого обличчя.

— Запитаєш, чому? – продовжив він. – А я відповім тобі.

Знову невелика пауза.

– Тому що я досі не знайшов тобі гідну заміну. І не треба так на мене дивитись, Інна! Я з тобою чесний. І хочу, щоб і ти була зі мною чесною. І інший, на моєму місці, просто пішов би від тебе, не сказавши ні слова.

Багатозначна пауза.

— Але ж я не такий. Піти, не поговоривши? Я так не можу. Тому що є безліч питань, на які у мене поки що немає відповідей. Запитуєш, які питання? А я тобі скажу.

Невелика пауза.

— Почати бодай із такого, — продовжив Андрій. — Хто замість тебе доглядатиме мене? Хто готуватиме мені їжу? Хто візьметься прати мою брудну білизну? Кому я зможу довірити займатися прибиранням у квартирі? А? У тебе є відповіді на ці запитання?

Пауза.

— Ось бачиш, — гірко посміхнувся Андрій. — Відповідей на ці запитання й не маєш. А це ще не найголовніші питання.

Пауза.

— А на що я житиму, якщо піду від тебе? А найголовніше – де?

Пауза.

— Ось тому, Інна, я й не можу піти від тебе, — піднесено сказав Андрій. — Принаймні зараз. Поки що я не знайшов собі іншу жінку. І не просто жінку. Бо просто жінок багато. А таку, яка замість тебе погодилася б стати тією самою. Єдиною!

У цей час Андрій почув звук замку, який відкривається, і швидко відійшов від дзеркала в коридорі, перед яким і розігрував весь цей спектакль.

— Чому ти тут? — роздратовано спитала Інна, увійшовши до квартири. — Адже домовилися, що без мого дозволу ти не приходиш сюди.

— Я скучив за дітьми, — відповів Андрій.

— Діти на все літо поїхали до села. І тобі це добре відомо.

– Я забув. Думав вони тут. І взагалі… Нам треба поговорити серйозно.

— Знаю я всі твої серйозні розмови, Андрій. Знову скаржитимешся на життя, що я тебе покинула, і тепер за тобою нема кому доглядати. Знаю! Тож… нічого нового ти повідомити мені не можеш.

– Ти черства. Невже тобі мене не шкода? Адже я батько твоїх дітей.

– Шкода! – відповіла Інна. — Тільки тому я не змінила замки у дверях. І дозволяю тобі інколи приходити сюди. Але всьому є межа.

— Інша на твоєму місці, Інна…

— Слухай, Андрій, скільки можна? Вже три роки, як розлучилися, а ти все про те саме. Адже ти сам від мене пішов. Відразу як знайшов собі іншу! А досі мене мучиш своїми соплями.

– Пішов! Бо думав, що з Яною мені буде веселіше.

— Ну, от і веселись із нею.

– Не виходить. І з тобою несолодко було, але… Вона виявилася набагато гіршою за тебе!

— Від мене ти тепер чогось хочеш?

– Повернемо все назад, Інна? І ти знову станеш моєю дружиною.

– Ти в своєму розумі? Адже я вже одружена.

Інна подивилася на годинник.

– До речі. Скоро чоловік із роботи повернеться. Давай, провалюй. Приїжджай наприкінці серпня, коли діти повернуться.

— А я не боюсь твого чоловіка. Теж мені! Знайшла, ким лякати! Я і йому те саме скажу.

— Що ти скажеш?

— Що ти, перш ніж зі мною розлучатися, мала переконатися, що віддала мене в добрі руки.

– Я тебе не віддавала. Ти сам пішов.

— Ну, тоді ти мала переконатися, що я потрапив у добрі руки. Навіть кошенят, коли безкоштовно віддають, і дивляться, в яких руках вони опиняються.

— А у твоєї Яни руки не добрі? – запитала Інна.

– Про що ти говориш?! — вигукнув Андрій. – Які добрі руки? У кого? Моя дружина? Та вона навіть іноді забуває мене нагодувати. Та що там «нагодувати»! Вона часто взагалі забуває, що я є. Ходжу непопраний, у м’ятому одязі. Ось глянь, глянь. Я голодний, немитий і… А на голові що?

Згадує про мене, коли їй дуже раптом… Ну, ти розумієш. Ось подивись. У мене гудзики до піджака пришиті різними нитками. Ось дивись. Ця – зеленими. Ця – червоними. А ця… — він відірвав нижній гудзик і поклав у кишеню. — Дивитись страшно. На кого я став схожим!

— Це вона, чи що, тобі так ґудзики пришила?

– Вона? Як же. Розмріялася. Вона пришиє. Це я сам.

У цей час двері відчинилися і в квартиру зайшов Сергій, чоловік Інни.

– А-а! – радісно сказав він. – Давно не бачилися. Чого цього разу приперся? Чим цього разу тобі твоя дружина не догодила?

Андрій у відповідь насупився, злісно примружився і промовчав. Зрозумівши, що Андрій нічого не скаже, Сергій звернувся до дружини.

— Що йому треба? — спитав він.

– Тепер Яна змушує його самому собі ґудзики пришивати, – сказала Інна. — Не годує вчасно і часто забуває про те, що він взагалі існує. І тому він такий брудний і від нього погано пахне.

— Неподобство, — сказав Сергій. — У поліцію не пробував скаржитися?

— До поліції? – не зрозумів Андрій. – Ні. Не пробував. А чому в поліцію?

– А як же! – відповів Сергій. — Тут же очевидне жорстоке поводження із чоловіками. Я на твоєму місці обов’язково туди звернувся б.

У цей час у квартиру зателефонували. То була Яна.

— Мій не у вас? — спитала вона у Сергія, який відчинив їй двері.

– Тут. Де йому ще бути.

Андрій важко зітхнув.

— Варто було згадати, і на тобі! — ледве чутно промовив він. – Приперлася. Яник.

Андрій зобразив на обличчі подобу щасливої ​​посмішки.

— Я тут, Яночка, — радісно сказав він і помахав рукою дружині. — Тут, моя радість.

– Марш додому! — суворо сказала Яна.

— Думав дітей відвідати, — виправдовувався Андрій перед дружиною, спускаючись пішки сходами. — А вони в селі.

Інна зачинила двері й глянула на чоловіка.

— Якби Яна йому не подобалася, давно знайшов би собі іншу, а він, як і раніше, мене виводить, — сказала вона. — Чого, питається?

Всю дорогу до дому Яна вичитувала чоловіка.

— Квартиру не прибрав, — казала вона. – Обід не зварив. Білизна третій день у ванній кисне. Я навіщо за тебе заміж виходила та дозволила жити на своїй квартирі? Мені скоро не буде в чому вийти з дому. Чистих колготок уже не лишилося.

— Я на тебе до поліції поскаржуся. Знущання з чоловіків. Маю право. Мені Сергій порадив.

— Ось тільки спробуй, — суворо сказала Яна. — У поліцію він поскаржиться. Я тобі поскаржусь. Відразу вилетиш із моєї квартири. До речі, давно хотіла тобі сказати. Все не було коли. Скоро ти станеш татом. Тож роботи в тебе додасться.

Запам’ятай, просто так я тебе годувати не збираюся. І що в тебе за вигляд? Чому в тебе знову нижнього гудзика немає? Ну, скільки ти ще будеш ганьбити мене перед людьми? Завтра, щоб записався на курси.

– Які курси?

— Для батьків-одинаків. Відразу після народження дитини я виходжу працювати. Гроші ж хтось має заробляти. З дитиною сидітимеш ти.