Двадцять років Іван прожив з Інною. Але після весілля сина Інна вирішила серйозно поговорити з чоловіком. “Точно про розлучення буде говорити” – подумав Іван

Весілля сина, що відбулося тиждень тому, не було для Інни радісною подією. Скоріше навпаки. Тому що тепер син живе в іншому місті, і в нього тепер якесь своє, не відоме їй життя.

Інна гуляла з чоловіком вечірнім містом і думала про те, що вона вже двадцять років у шлюбі, який не приніс очікуваного щастя.

«Та й про яке щастя може йтися, — думала Інна, — якщо я ніколи не любила його».

Вона глянула на чоловіка. Він виглядав цілком щасливою людиною і цим ще більше псував настрій Інні.

«Майже третину життя ми вже разом, – думала Інна. — І з чим я залишилась у результаті? Нелюбимий чоловік? Спільно нажите майно? Дорослий син? Якого немає поряд і вже ніколи не буде, бо тепер має своє життя. І це все? І заради цього варто було жити?

– Про що ти думаєш? – Запитав Іван.

— Я думаю про те, як склалося б моє життя, якби я не вийшла за тебе заміж? – відповіла Інна. – Ти не пам’ятаєш, Ваню, чому я вийшла за тебе заміж?

— Мабуть, бо ми кохали одне одного, — відповів Іван.

Інна посміхнулася, дивлячись кудись у далечінь.

— Ні, — задумливо сказала вона. — Кохання тут ні до чого. Було щось інше. Тільки я не можу згадати, що було. Ти зробив мені пропозицію, я погодилася. Але чому? Адже ми були знайомі лише півроку. І я про тебе нічого до ладу не знала.

— Чому ти думаєш, що кохання тут ні до чого? – запитав Іван.

– Тому що тоді я була закохана в іншого, – відповіла Інна. — Але ж ми посварилися і… Ми розлучилися з ним. А приблизно за місяць я познайомилася з тобою. Ти мені подобався, але я ніколи не відчувала до тебе таких самих почуттів, як до нього.

— Хочеш сказати…

– Якби тоді, – перебила чоловіка Інна, – коли ти зробив мені пропозицію, він би покликав мене, я пішла б з ним, не замислюючись.

— Ось як виходить? — задумливо промовив Іван.

— Чому я вийшла за тебе? – вголос розмірковувала Іван. — Може, на зло йому.

– Кому йому? – запитав Іван.

– Тому, кого любила, – відповіла Інна. — Ти знаєш, Ваня, я тільки зараз зрозуміла, що двадцять років тому я не думала ні про своє, ні про твоє щастя. Я виходила за тебе заміж, не замислюючись над тим, що з цього вийде.

— Мені здається, Інна, ти зараз мені це все говориш не просто так, — сказав Іван. – Я правий?

— Мені треба тобі щось сказати, Ваня, — сказала Інна, — але обіцяй, що не нервуватимешся і… Я хочу, щоб ти правильно зрозумів мене. Тому що все, що трапилося, — це… Це сталося випадково. Ми обидвоє цього не хотіли.

– Я слухаю тебе, – сказав Іван.

Якийсь час Інна йшла мовчки, думаючи про щось своє.

– Ти знаєш, я зараз подумала, як все в житті непередбачувано і кумедно.

– Ти про що зараз?

– Я зустрілася з ним два місяці тому, – відповіла Інна. – Випадково. Ми побачили один одного на вулиці. Уявляєш? Минуло більше двадцяти років, а ми одразу впізнали одне одного. Хотіла одразу розповісти, але щось завадило. Ці два місяці вони були такими суєтними. То одне, то інше, — Інна знизала плечима, — а тут ще це безглузде весілля сина.

– Безглузде? – перепитав Іван.

– Ні-ні, – швидко сказала Інна. — Весілля тут ні до чого. Я так сказала, бо дуже хвилююсь зараз. Мені, звичайно, слід було тобі відразу про це сказати. Цьго ж дня.

– Про що розповісти? – запитав Іван.

– Про те, що два місяці тому я знову зустріла його. Він – моє перше кохання. Його звати Андрій. Ти знаєш, Вання, у нього дуже важко склалося життя. Він двічі був одружений і обидва рази невдало. Свого житла немає. Живе в якомусь гуртожитку. У сорок років не мати свого житла, погодься, Ваня, це страшно.

– Згоден, – сказав Іван. — Хорошого мало.

– Діти з ним не спілкуються, – продовжувала Інна. — І друзів у нього нема. Він зовсім один.

— Чого ж це він один? – запитав Іван.

— Має дуже важкий характер, — сказала Інна. — Як і всі геніальні особистості.

— А Андрій — геніальна особистість? – уточнив Іван.

– Звичайно! – відповіла Інна. — Інакше я б і не була закохана в нього тоді. Але його не розуміють, не цінують, заважають у просуванні. Йому заздрять. Як це було раніше, так само це відбувається і сьогодні.

— Хто заздрить? – запитав Іван.

– Думаєш, таких мало! – вигукнула Інна. — У геніїв заздрісників більш ніж достатньо. Нам звичайним людям цього не збагнути. Тому що ми живемо зовсім іншими цінностями, інтересами, турботами. А Андрій вищий за все це. Він над цим. І його всі ці наші суєтні та дрібні проблеми не торкаються.

— Я правильно зрозумів, що в Андрія нічого немає, окрім його геніальності? – запитав Іван.

— Можна й так сказати, — важко зітхнувши, відповіла Інна. — Він так і не зміг розкрити всього свого таланту, всього свого обдарування. Невизнаний геній. Таких як він одиниці на мільйони. А скільки ми з ним мріяли тоді… І знаєш, Ваня, я раптом відчула, що в цьому є моя вина.

— Ти вважаєш себе винною в тому, що Андрій не розкрив свого таланту і в сорок років залишився бездарною особистістю? – запитав Іван.

— Мені здається, що якби ми тоді з ним не посварилися і не розлучилися, то все в житті було б інакше, — сказала Інна. Вона трохи подумала і тихо додала, і в моєму житті, мабуть, теж усе було б інакше. Ми зайшли з ним до кафе, до якого ходили двадцять років тому. Уявляєш, воно й досі працє, називається так само “Коровай”.

– Не може бути, – сказав Іван, – ти серйозно?

— У це важко повірити, але це факт, — радісно відповіла Інна, не помічаючи сарказму чоловіка.

– Фантастика, – сказав Іван. — Двадцять років минуло, а кафе й досі працює. Чудеса! Ну ну. Що далі.

— Ми замовили в ньому те саме, що замовляли тоді, — сказала Інна. — Дві кави та два тістечка. Знаєш, це такі пісочні тістечка з варенням усередині. Це так кумедно. Він розповідав мені про свої невдачі, про те, як йому важко, що його ніхто не любить і не цінує, а мені навіть не було зо йому сказати у відповідь. Тому що у моєму житті все дуже добре.

— Ви пили каву, їли тістечка, розмовляли, — сказав Іван, — і чим це закінчилося?

– У мене розболілися зуби, Ваня – сказала Інна, – от і все, чим це скінчилося. Ми попрощалися і я… Я навіть не лишила йому свого телефону.

— Як же це ти так, га? – переживав Іван. — І як же він тепер?

— Та причиною було те, що зуби розболілися, — відповіла Інна.

– М-да, – задумливо промовив Іван, – повчальна історія.

– Повчальна, – задумливо погодилася Інна. — Але чого я це тобі все розповіла? — Вона замислилась. – Забула.

– Згадуй, – сказав Іван. — Може, ти знову захотіла повернутись до Андрія?

– До Андрія? Повернутись? – здивувалася Інна. — Ні. Вибачте. Якщо на таке я і тоді була не здатна, то сьогодні тим більше. У невизнаних геніїв своє життя та свої цінності, якими вони живуть та насолоджуються.

А насолоджуватися своєю невизнаністю — це дуже важлива частка їхнього щасливого життя. Не розкрити свій талант – це частина їхньої гри. Але чого я це все? Адже було щось важливе! Щось дуже значне! Забула. Нагадай мені, про що я говорила?

— Ти говорила про своє перше кохання, про страждання невизнаного генія, про дві кави в кафе та два тістечка.

Інна уважно подивилася на чоловіка.

– Ось! — урочисто сказала вона. — Саме про це я й хотіла сказати. У нас буде дитина.

Інна народила сина. Вона щаслива. І буде щасливою ще як мінімум років двадцять, поки і він не одружиться.