Олег вирішив перевірити чи кохає його дружина. Якщо пробачить, значить кохає. Якщо вкаже на двері, то ще краще. Адже йому так хотілося зібрати вузлик і піти в туман, але то туману немає, то у вузлик покласти нічого

— Знаєте, як перевіряється справжнє жіноче кохання? — навчав Олег своїх друзів. — Вона перевіряється здатністю жінки прощати своєму коханому чоловікові все.

— Ні, Олег, — відповіли друзі, — тут ми розходимося з тобою в думці. Тому що не всяку провину вибачити можна. Навіть коханому чоловікові.

Але Олег наполегливо стояв на своєму, бо був упевнений, що якщо дружина його любить, отже, йому можна робити будь-що.

— А інакше ну яке ж це кохання? — дивувався Олег. — Якщо немає всепрощення, отже, і кохання ніякого немає. Цим і перевіряється справжнє кохання. І немає іншої можливості перевірити, любить жінка чи ні, як зробити щось дуже погане і бути нею прощеним.

Сказавши це, Олег демонстративно набрав номер своєї знайомої Світлани та запропонував їй зустрітися сьогодні ввечері та сходити в кіно. Світлана погодилася.

– Ось так! — гордо сказав Олег, ховаючи телефон у кишеню. — Іду сьогодні до кіно. І не з дружиною.

— По-твоєму, виходить, що навіть твою зраду вона тобі пробачити повинна? — питали друзі.

– А як же! – гарячкував Олег. — Зрада — це основа основ. Нею все й перевіряється.

— Ну, ти даєш, Олеже! — хитали головами друзі та розводили руками. — Якщо й таке прощати, то… ми тоді не знаємо, куди цей світ котиться.

– А як ви хотіли? — обурювався Олег. — Все життя прожити, не здійснивши жодної провини перед своїми дружинами і дітьми, і вважати при цьому, що вони вас любили? То що?

– Саме так! – говорили друзі.

— Ха-ха, — сміявся Олег у відповідь. — Ваша наївність безмежна!

– А що не так? – відповіли друзі.

– Та все не так! – кричав у відповідь Олег. – Все не так! Звідки ви знаєте, що вас люблять? А ось коли зробиш щось таке, що й самому гидко, ось тоді і з’явиться світові істина. Зрозуміли? Ось дізнається моя дружина, що я з іншою жінкою в кіно ходив, тоді тільки й з’ясується, наскільки вона справді любить мене. А то, може, її кохання — це лише слова одні.

– Смішний ти, Олеже, – говорили друзі, – А дружині своїй ти теж готовий пробачити все?

– А як же! — відповів  Олег. – Готовий. Чому ні. Таким чином і моя до неї любов перевіриться. Якщо пробачу, значить, люблю.

— А пробував уже жінку прощати? – цікавилися друзі.

— Приводу не було, — відповів Олег. — Але я певен у собі. І якщо моя дружина щось таке зробить, то я, оскільки люблю її, швидше за все, звичайно ж, все їй пробачу. Ось я, може, сьогодні в кіно зі Світланою піду. Дружині нічого не скажу. Обман? Обман. Але якщо вона мене любить, то мусить вибачити.

— А як не пробачить? — питали друзі. — Не боїшся втратити дружину?

— Не боюся, — впевнено відповів Олег. — А чого боятися? Якщо не пробачить, то не любить. А якщо немає кохання, то навіщо тоді вона мені взагалі потрібна? Нехай. Значить, не доля нам далі йти разом разом.

— Ризикуєш, Олеже, — говорили друзі.

— А-а, — махав у відповідь Олег. — Жодного ризику. Логіка! В основі якої тверда, важлива позиція. А своїм принципам, ви ж мене знаєте, я не зраджую.

— Та ось у тому й річ, що знаємо, — казали друзі, — тому й хвилюємось за тебе.

— Дурниці — усі ці ваші хвилювання, — сказав Олег. — Я нічого не боюся. Навпаки! Мрію, щоб дружина дізналася. І тим самим або довела б всю свою любов до мене, або, навпаки, показала б, що не любить мене.

— А як би ти хотів? — питали друзі. — Щоб вона свою любов до тебе довела чи показала інше, протилежне ставлення?

Олег замислився. З одного боку він, звичайно, хотів, щоб його любили, а з іншого боку, він був не проти, якби йому вказали на двері.

— Я ж тоді, коли мене виженуть з дому, піду з високо піднятою головою, — казав Олег.

— Чого раптом, Олеже, голова твоя буде високо піднята? – не розуміли друзі.

— Ну, як же, — пояснював Олег. — Адже я тоді буду жертвою. Мене не зрозуміли. Не пробачили. Адже я в такому разі, начебто, і герой.

— І герой? – сумнівалися друзі.

— Звичайно, герой, — запевняв Олег. — Особливо в очах наших дітей. Скажу їм на прощання кілька теплих слів, попрошу за все мене пробачити і не сваритись сильно. Вкажу на те, що оступитися може кожен, але й гідний прощення теж кожен.

Уявляєте, що буде творитися в дитячих головах? Адже їм за великим рахунком до лампочки, що там їх татусь удивив. Вони будуть бачити мої нещасні очі і те, як я сумний такий, знітившись, назавжди йду від них. І все з волі їхньої улюбленої матусі.

Розумієте, в чому тут річ? А ви кажете, що я не герой. Ще який герой. Спеціально одягну для такого випадку старий плащ, старі черевики, старенький капелюх і в ніч. Тільки мене й бачили.

Ех, шкода, що сьогодні не можна йти з вузликом. Я б тоді мав вигляд. На щоках — нездоровий рум’янець, непоголений і… Обов’язково треба буде попрацювати над скупою чоловічою сльозою, яка пробіжить у потрібний момент небритою щокою. Особливо, коли з дітьми прощатимуся. Дочку погладжу по голові, а синові просто потисну руку. Махну рукою і… піду.

Завтра що у нас? Біля нуля та мокрий сніг? Чудово. Саме це діти запам’ятають на все життя. Як їхній татусь йшов, а мама…

Олег подивився на годинник.

– О-о! – вигукнув він. – Мені пора. Світлана чекати не любить. Ще квіти їй купити треба і коробку якихось цукерок. Стільки справ, стільки справ. Ну, мужики, давайте. До завтра. Завтра розповім, як усе пройшло.

Олег пішов. Друзі ще якийсь час обговорювали поведінку друга, але… теж незабаром розійшлися.

Наступного ранку Олег виглядав якимось не таким, як завжди. Не було в ньому колишньої самовпевненості.

— Щось сталося, Олеже? – цікавилися друзі. — Невже з’ясувалося, що дружина тебе не любить і вигнала з дому? Чи прощання з дітьми не вийшло? Сьогодні вночі погода мерзенна була. Мало б все вийти. Може, зі скупою чоловічою сльозою накладка вийшла?

Перш ніж відповісти, Олег оглянув друзів порожнім поглядом.

– Нормально все вийшло, – пробурчав він у відповідь. — Всі всіх люблять. І, як з’ясувалося, особливо діти. Загалом… Ніхто нікого не виганяє. І сльози мої не знадобились. Але від цього ще гидкіше.

Друзі терпляче мовчали, чекаючи, коли Олег сам все розповість.

— Щось у моїй парадигмі не зрослося, — вів далі Олег. — Я, наївна людина, ділив світ на біле і чорне, а він, виявляється, різнобарвний.

– Як це? – не зрозуміли друзі.

— А отак, — відповів Олег. — Приходжу додому вчора. Все, як має бути. Біля першої ночі. Думав, що зараз все й проясниться. Чекав, що дружина почне розпитувати та випитувати, а коли я їй все розповім, вона або пробачить, або ні. А вийшло все інакше.

Вона взагалі жодних питань не ставила. Таке враження, що я взагалі їй не цікавий. Що я є, що немає мене, їй все одно. Я вже сам, уявляєте, сам розповів їй, що ходив у кіно з іншою жінкою.

– А вона? — спитали друзі.

— А вона, уявляєте, каже, що не дасть мені піти з дому з високо піднятою головою, — відповів Олег. – Як вам це? Подобається? Я навіть одразу не зрозумів, про що вона. Каже, що про те, щоб піти з дому, на це, каже, не розраховуй.

А тут ще й діти вибігли. Вона, уявляєте, і їх до розмови залучила. Каже їм, щоб вони помилувалися своїм татом. Який, каже, таскався весь день з якоюсь кішкою драною, а тепер хоче з цього приводу піти з дому назавжди з високо піднятою головою. Я одного не зрозумію, звідки вона про високо підняту голову дізналася?

— Невже так і сказала? – не вірили друзі.

— Та це ще що, — вів далі Олег. — Найкумедніше викинули мої улюблені діточки. Я, ви ж пам’ятаєте, як хотів піти від них у ніч! У старому плащі та старих черевиках! Готовий був навіть без головного убору. А чим вони мені відповіли?

– Чим? — спитали друзі.

— Сказали, що я зможу піти з дому, тільки якщо перейду через них, — відповів Олег.

– Розуму незбагненно! – відповіли друзі.

– І це рідні діти! — вів далі Олег. — Сказали, що тільки коли обидвоє встануть на ноги, закінчать інститути і влаштуються на добру роботу, тоді тільки, можливо, вони мене й відпустять. А інакше пригрозили, що прийдуть до мене на роботу та влаштують грандіозний скандал. Адже ви знаєте мої принципи. Я так не люблю скандалів. А найприкріше, знаєте, що?

– Що? — спитали друзі.

— Що я так і не зрозумів, чи любить мене моя дружина чи ні, — відповів Олег. — З одного боку, начебто любить, бо не жене з дому. І діти мої теж начебто люблять мене. А з іншого боку? Яка ж тут любов, якщо не було прощення? І що в результаті? Виходить, що тепер я маю жити з жінкою, яка мене не любить? А ще й діти, яким тільки треба, щоб я допоміг їм на ноги встати.

А потім йди, куди хочеш, кажуть, і роби, що заманеться. А чого я захочу, коли вони свої інститути закінчать і на ноги встануть? Поки їх вивчиш і поставиш на ноги, вже й сил не залишиться на інше.

— Ну, значить, Олеже, ти такий самий, як і ми всі, — сказали друзі, — не кращий і не гірший. А люблять тебе чи ні… Попробуй розбери.

Олег не одразу відмовився від своїх принципів. Він ще якийсь час серйозно вірив у щось таке всепрощаюче і на щось сподівався. Але коли дізнався, що незабаром знову стане батьком, остаточно зневірився у коханні та його всепрощаючій силі.

І тоді тільки на своєму житті в цьому всепрощаючому значенні поставив хрест.