Іван Іванович розкрився по-справжньому вже в шлюбі. Дуже він любив читати інструкції своїй дружині. Її вистачило тільки на місяць

Як завжди, Івану Івановичу не сподобався сніданок, який приготувала йому дружина. Він хоч і з’їв усе, що йому дали, але… Все це було не те, що щоразу чекав Іван Іванович. У сніданках, які готувала Івану Івановичу його дружина, завжди, як йому здавалося, чогось не вистачало. Але тільки Іван Іванович не розумів, чого саме.

— Мої смакові рецептори не обдуриш, Іра. Можеш навіть не намагатися, — сказав Іван Іванович, відкинувшись на спинку стільця, допиваючи другу чашку кави. — Мене можна обдурити. Рецептори мої смакові – ні. Хіба це кава? А каша, яку ти зварила і яку я мусив з’їсти? Хіба це каша? А котлети?

І головне, якщо ти бачиш, що не виходить, навіщо ти їх робиш? А сир, який я теж мусив сьогодні з’їсти? Хіба це сир? Ти де його брала? Знаєш, кохана, я ніколи не міг зрозуміти, ну якщо людина не вміє чогось робити, то навіщо вона взагалі береться за це? А? Ну, чого ти мовчиш, Іра? Ти не хочеш розмовляти зі мною?

— Хочу, — несміливо відповіла Іра.

— Ну, так поговори зі мною, — наполегливо зажадав Іван Іванович. — Ми з тобою вже місяць як чоловік і дружина, а до ладу так і не поговорили один з одним.

— Ну, хочеш, я взагалі не готуватиму, — тихо сказала Ірина.

Іван Іванович гірко посміхнувся, підвівся з табуретки та підійшов до вікна. Якийсь час він мовчки й уважно дивився… не у вікно, ні, а на скло. Іван Іванович навіть пальцем провів по склу, щоб переконатися в якихось своїх нових відкриттях. Але, згадавши розпочату розмову, він знову глянув на дружину.

— Не готувати, — задумливо і тихо промовив Іван Іванович, відходячи від вікна і повертаючись на своє місце. — Та ні, я, звісно, ​​все розумію. Найлегше — це взагалі нічого не робити. Так?

– Ні, але…

— Зрозумій, кохана, — перебив дружину Іван Іванович, — я не вимагаю від тебе неможливого. Все, що я хочу, щоб у нашій сімʼї були мир та злагода. Невже це важко зрозуміти? Чи я хочу чогось неможливого? Ось ти колись замислювалася, що таке гармонія в сім’ї?

– Замислювалася, – тихо відповіла Ірина.

Іван Івановичзаперечливо покрутив головою.

– Ні! — упевнено сказав Іван Іванович. — Ти думаєш про що завгодно, але тільки не про гармонію в нашій сімʼї. Але так не можна, Іра. Ну, якщо тобі щось не подобається, то ти так і скажи, і ми розлучимося. Прямо зараз.

А то, Боже борони, подумаєш, що я якийсь уже суворий чоловік-зануда, який чіпляється до своєї дружини з кожної дрібниці і вимагає від неї неможливого. По-твоєму, я суворий чоловік?

– Ні, але…

— На твою думку, я — зануда?

– Ні, але…

— Тобі двадцять років, Іра, а враження, що тобі десять, — сказав Іван Іванович.

– Чому? – не зрозуміла Ірина.

— Бо коли мені було стільки, скільки тобі зараз, я не сперечався зі старшими.

— Але я не сперечаюся, я…

— Я їх пильно слухав, — перебив дружину Іван Іванович. — А я ж старший за тебе, Іра. Старший на шість років. І на шість років розумніший за тебе.

— Я знаю, але…

– Знає вона, – сказав Іван, – ось це новина. Та що взагалі ти знати можеш?

— Я не знаю, але…

— Пам’ятаєш, ти обіцяла на кухні вікно помити, — сказав Іван, підходячи до вікна і впираючись у нього вказівним пальцем. — Три дні минуло. Вікно як було брудне, так і залишається. Жирне вікно, це ні в які ворота. Погодься?!

– Я сьогодні збиралася…

— Та ні, я не наполягаю, — сказав Іван, — якщо тобі подобається жити у свинарнику чи хліві, давай, живи. Ти ж знаєш, мені особисто нічого не треба. Я можу жити за будь-яких умов. За свої двадцять шість років, Іра, я ой як багато всього побачив. Повір, дівчинко. І не дай Боже тобі хоч малу частину пережити те, що випало на мою частку.

Іванважко зітхнув. Мабуть, згадав своє суворе життя.

— Я розумію, але… — знову спробувала Ірина сказати хоч щось на своє виправдання.

— А якщо тобі щось не подобається, кохана, ми можемо розлучитися прямо зараз, — говорив Іван, не слухаючи дружину. — Тягти за вуха, хай навіть у щасливе майбутнє, я нікого не збираюся.

— Я зараз помию, — сказала Ірина і вже пішла було за миючими і засобами для чищення, але Іван зупинив її.

– Встигнеш помити, – сказав він. – У тебе весь день попереду. Вікно на сьогодні це не найголовніше. А ось підемо, я тобі покажу дещо цікавіше. Одягайся.

— Ми кудись ідемо?

— Ідемо, — сказав Іван. – Тут недалеко.

Вони одяглись і вийшли надвір.

– А куди ми йдемо? – запитала Ірина.

— Ти можеш бодай хвилину потерпіти і обійтися без своїх безглуздих питань? – сказав Іван. — Ну, сил більше ніяких немає. Звідки в тобі така нетерплячість, Іра? Все дізнаєшся. В свій час. Чи ти чогось боїшся? Може, боїшся заблукати? Так ми ж не в лісі.

— Я не боюся, але…

— Прийшли вже, — сказав Іван, показуючи на вхід до продовольчої крамниці. – Нам сюди.

Ірина за Іваном увійшла до магазину.

— Давно збирався це зробити, та все не вистачало часу, — сказав Іван. — Будемо, Іра, вчитися робити покупки. А як ти хотіла? Якщо тебе цього не навчили батьки, то дозволь мені це зробити. Почнемо з овочевого відділу. Потім бакалія, м’ясо, риба і таке інше. Ну? Уперед?

Іван хвилин сорок водив Ірилу магазином і розповідав їй, як правильно вибирати ті чи інші товари. По ходу свого повчання він акуратно складав у візок покупки.

— Головне, Іра, що ти маєш зараз усвідомити, — казав Іван, — що я не зможу ось так постійно ходити з тобою. Ти це розумієш?

— Розумію, — відповіла Ірина.

Вони відійшли від каси і Іван почав показувати Ірина, як слід складати куплений товар. Все вмістилося у п’яти великих пакетах.

— Бери два пакети ти, а три понесу я, — сказав Іван.

Вони вийшли з магазину та пішли у бік будинку.

– Сподіваюся, ти все зрозуміла, Іра? — спитав Іван.

– Все, – відповіла Ірина.

— А чого в тебе таке незадоволене обличчя? — спитав Іван. — Якщо тобі щось не подобається, кохана, ми можемо розлучитися прямо зараз.

Ірина зупинилася і серйозно подивилася на чоловіка.

— І що ти дивишся на мене? — спитав Іван — Знову щось не зрозуміло? Чи забула?

— Я приймаю твою пропозицію, Ваня, — сказала Ірина.

– Яку? — не відразу зрозумів Іван.

— Мені все не подобається і тому ми розлучаємося з тобою, — сказала вона. – Прямо зараз.

Ірина акуратно поклала пакети на землю і пішла у бік будинку.

– Ти куди, Іра? – закричав Іван.

— Додому, — не озираючись, крикнула Ірина. – Речі твої збирати. Ти сьогодні їдеш до своєї мами.

– А продукти? — дивувався Іван.

Ірина зупинилася і обернулася до чоловіка.

— Оце все, що ти набрав, мені даремно не потрібно, — сказала Ірина. — Тож можеш робити з цим усе, що захочеш. І вікно на кухні я сьогодні мити не збираюся. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів Іван. – Як не зрозуміти.

— А якщо тобі щось не подобається, коханий, то це мені до лампочки, — сказала Ірина.

До себе додому Іван приїхав пізно увечері. Одразу повідомив мамі, що вони з Іриною розлучаються.

— Молода ще, — пояснював Іван мамі своє таке рішення, — життя не знає. А життя все одно навчить. Від нього не сховаєшся.

— Це зрозуміло, синку, — сказав мама. — Але чого ти стільки їжі привіз?

— Якщо тобі щось не подобається, мамо, ти скажи, — закричав Іван, — ми можемо розлучитися прямо зараз.

Мама не зрозуміла, що так розсердило її сина, зробила здивоване обличчя та пішла до своєї кімнати. А Іванпішов на кухню. Він розкладав продукти і бурчав, що все було не так, як йому подобається.

Коли все було розкладено на свої місця, Іван підійшов до вікна. Він провів пальцем по склу і зрозумів, що й тут воно було жирним.

Судячи з усього Івана життя поки що так нічого і не навчило. Бо коли він за рік одружився вдруге, йому знову за місяць вказали на двері. І йому знову довелося повертатись до мами.