Між чоловіком своєї мрії і мамою, я вибрала маму. Тепер щодня жалкую, що вирішила прожити своє життя їй на догоду

Як шкодую, що не зрозуміла цього раніше! Чому ніхто не підійшов до мене, не взяв за плечі і не потрусив зі словами:

– Ти маєш жити своє життя для себе, а не для своєї мами!

Можливо, це в потрібний момент допомогло б вставити мізки на місце. Але ніхто зі мною так не розмовляв.

Коли я приймала доленосне для себе рішення з усіх боків, я тільки чула: «мужиків багато, а мати одна», «що за діти пішли невдячні – старих кинути готові» і ще купу всього того ж таки.

Звичайно, зараз я розумію, що звинувачувати когось за власні помилки безглуздо. Але іноді, на заході сонця, приємно помріяти, що твоє життя могло б скластися по-іншому.

Заміж уперше я вийшла рано. Хоча тоді це було нормально, а не рано. Ми з чоловіком уже працювали. Мені було двадцять один, а йому двадцять три. Чоловік уже відслужив в армії та працював на підприємстві.

Звичайна сім’я. Одружилися, стали на чергу, на квартиру. Від роботи чоловікові навіть виділили кімнату у гуртожитку. Так і жили собі – як усі. Народили двох дітей.

Але квартиру ми отримати так і не встигли. Чоловік, як виявилось, закохався. Банально, але я не змогла жити з людиною, яка мені зраджує. Куди було подітися скривдженій, але дуже гордій жінці з дітьми? Я повернулася до мами.

Незважаючи на те, що на момент розлучення мені ледве перевалило за тридцять, моє особисте життя більше не ладналося. Діти росли, вчилися, а я, крім роботи, не бачила нічого. І ось саме на роботі і з’явилася перша іскра!

До нас на підприємство відрядили співробітника з іншого міста. В’ячеслав одразу запав мені в душу. Як виявилось, це було взаємно. Славік був на той момент удівцем. У нього теж був син, вони жили вдвох.

Я ніби знову відчула себе молодою. Хоча я тоді й не була старою, але з моменту мого останнього побачення минуло вже ціле життя. У нас закрутилося таке кохання! І метелики в животі, і квіти та прогулянки до перших зірок.

Так ми зустрічалися цілий рік. Я дітей не могла залишити, тож Славік зазвичай приїжджав сам. Він залишав свого сина у батьків.

Син у Славік теж був чудовим хлопцем. Ми навіть примудрилися потоваришувати наших дітей. Мої син і дочка з ним чудово ладнали, як і з самим Славіком.

Здавалося б, ось воно є абсолютним щастям. Все так склалося! І у нас любов та діти дружать. Постало питання про те, що час уже припиняти ці побачення набігами. Ми дорослі люди і треба якось вирішувати подальший розвиток відносин.

Славік був чоловіком досить багатим. У його рідному місті була своя квартира, машина і навіть дача. Дохід високий та стабільний. З усього виходило, що треба нам з дітьми переїжджати до нього.

Але тут несподівано увімкнулась моя мати. Коли я розповіла їй, що ми зі Славіком вирішили з’їжджатися, мама закотила спектакль під назвою: «Ой, на кого ти мене залишаєш, ой, вмираю, викликай швидку!».

Звичайно, я не могла виносити ці щоденні концерти. Почала умовляти Славік забрати з нами і мою матір. І Славік погодився. Він казав тоді, що любить мене і готовий заради мене багато на що. Але тут дибки встала вже мама.

Мама стала вигадувати всі ці страшилки, що для літньої людини переїзд схожий на cмерть. І ось тут, мовляв, вона ще поживе, а якщо поїде до незнайомого міста, то за місяць зляже, а за рік і зовсім.

Мама нила, а ми зі Славіком продовжували зустрічатися. Коли мій чоловік зрозумів, що мама на умовляння не піддається, то поставив мені умову: або я переїжджаю, або всьому кінець. Досить уже по кутках бігати, як підлітки!

Я вибрала матір. Не змогла її покинути. Адже вона щодня ходила і демонстративно капала корвалол і голосила, що як тільки я з дітьми поїду, то вона того ж дня й помре. Я з мамою прожила ще дванадцять років.

Зараз я вже десять років живу сама. Жодних чоловіків більше в моєму житті не було. Діти виросли, мами не стало. Я щодня лягаю спати і прокручую в голові думки, а як би склалося моє життя зараз, якби я тоді поїхала?

Я вибрала матір, піддалася на її шантаж і шкодую про це щодня своєї самотності.