Алла Іванівна зрозуміла, що її просто виживають з власної квартири. На допомогу їй прийшла давня подруга

Анжела разом зі своїм другим чоловіком, Василем, та його дітьми від першого шлюбу, 19-річним Максимом та 20-річним Ігором, жила у квартирі своєї мачухи, Алли Іванівни, і займала в ній три кімнати.

Також у цій квартирі займав одну кімнату колишній чоловік Анжели, Олег, та його друга дружина, Катя. Вони нещодавно одружилися, і Катя переїхала до Олега, оскільки Олег був зареєстрований у цій квартирі. Загалом у квартирі було шість кімнат. Дві кімнати займала сама господиня Алла Іванівна. Але вона користувалася лише однією, а другу вважала кімнатою для своїх гостей.

Алла Іванівна рідко виходила зі своєї кімнати. Тільки коли всі спали. Її життям взагалі мало хто цікавився.

Після того як не стало її чоловіка Алла Іванівна повністю пішла в себе і ні з ким особливо не спілкувалася. Вона взагалі почувалася незатишно у цій величезній квартирі, яка їй залишилася після третього чоловіка.

Останнім часом Алла Іванівна помітила, що всі її численні сусіди, з якими їй так чи інакше іноді доводилося стикатися, поводилися з нею дуже грубо.

«Чому вони такі злі зі мною? — думала Алла Іванівна. — Я їм нічого поганого не зробила. Може, поговорити з ними? Нехай пояснять, що їм не подобається».

Вона намагалася налагодити добрі стосунки з кожним, але все марно. Її ніби не чули і поводилися так, ніби її взагалі нема. Крім того, брали її їжу та ховали її речі.

Причиною цього була її розмова з іншими мешканцями її квартири, про яку забула Алла Іванівна, оскільки це було місяць тому. Тоді їй просто натякнули, що вона одна, а кімнат у неї дві, і було б непогано, якби вона одною кімнатою поступилася. Але Алла Іванівна відмовилася.

І відразу після цього всі, хто жив в цій квартирі, прийняли одноголосне рішення псувати Аллі Іванівні життя.

– У гості до неї ніхто не ходить, – сказала Анжела. — Отже, одну кімнату вона повинна віддати мені. Тому що Алла Іванівна моя мачуха. Вона вийшла заміж за мого батька, коли мені було сімнадцять. А коли його не стало, вона втретє вийшла заміж. Але її третій чоловік дітей не мав. Отже, що?

Значить, я тут така сама господиня, як і вона. А до мене часто приходять у гості подруги, і їм нема де залишитися переночувати.

– І мені потрібна кімната! – сказав Олег. — До мене теж приходять друзі. Їм теж ночувати нема де. Оскільки я — твій колишній чоловік, значить, і мені щось належить.

— Тоді й мені теж кімната належить, — сказала Катя, — адже я твоя дружина, Олеже. А значить, теж маю право хоч на трішки щастя. Чи ви думаєте, що до мене сюди гості не приходять?

— Ну, а мені тим більше належить, — сказав Василь, — бо я — законний твій чоловік, Анжела. І до мене, між іншим, найчастіше друзі заглядають. А я мушу приймати їх на кухні.

— А про нас забули,— в один голос заволали Ігор і Максим,— як рідні діти твого, Анжела, чоловіка, ми маємо право на шматок пирога!

Загалом, у результаті довгих суперечок, всі дійшли висновку, що безглуздо зараз говорити, кому найбільше потрібна кімната, тому що Алла Іванівна її все одно не віддає.

— Поговоримо про те, кому і що потрібно, потім, — сказала Анжела, — коли Алла Іванівна зрозуміє, що з нами краще не сваритися. А зараз треба докласти максимум зусиль, щоби прискорити цей процес.

– Яким чином? — спитав Василь.

— А поводитися з нею так, наче ми всі на неї образилися, — сказала Анжела. — Оголосимо їй бойкот.

І почалося. Алла Іванівна відчула, що всі мешканці налаштовані проти неї, а вона у квартирі — зайва.

Вона вирішила піти, куди очі дивляться. «А то, — подумала вона, — доведу їх до чогось страшного. Поїду краще до своєї подруги, Віри.

Віра Григорівна мешкала в іншому районі міста. Алла Іванівна подзвонила їй і вони про все домовились. Вона зібрала свої речі і з однією валізою вийшла рано-вранці з дому.Незабаром усі мешканці квартири зрозуміли, що Алла Іванівна кудись поїхала.

— Ну, поїхала й поїхала, — сказала Анжела, — а нам і краще. Тепер можна спокійно займати обидві її кімнати. А коли повернеться і побачить, що її кімната зайнята, вже пізно щось міняти буде. А ми за це їй «дякую» скажемо і якийсь подарунок купимо.

Минув тиждень. Рано-вранці до квартири зателефонували. Анжела пішла відчиняти. На порозі стояла Алла Іванівна, а разом із нею чоловік, який виглядав значно молодшим за неї.

— З’явилася, не запилилася, — сказала Анжела. – А це ще хто?

Анжела зневажливо розглядала чоловіка.

— Знайомся, Анжелочко, — сказала Алла Іванівна. – Це новий власник цієї квартири. Його звуть Микола.

– Який ще власник квартири? – Не зрозуміла Анжела.

– Законний, – сказав Микола і пройшов у квартиру, відсуваючи убік Анжелу.

Микола по-господарськи пройшовся квартирою. Він стукав у всі кімнати і голосно вимагав, щоб усі, хто є, вийшли.

Коли всі вийшли, Микола повідомив, що він купив цю квартиру у Алли Іванівни, отже, він тут тепер господар.

— Загалом провалюйте всі звідси, — сказав Микола. — Комусь щось не подобається, можете скаржитися. Даю вам місяць, щоб ви всі з’їхали.

Микола — це онук Віри Григорівни. Успішний бізнесмен. Коли Віра Григорівна дізналася історію Алли Іванівни, то запропонувала їй свою допомогу у цій справі.

— Тобі, Алло, така велика квартира не потрібна, — сказала Віраа. — Микола купить її в тебе. А ти знайдеш собі щось менше. Он, хоч у моєму будинку. Будемо в гості один до одного ходити щодня. І веселіше буде. Крім того, у тебе ще багато грошей залишиться. Подорожуватимемо. А то мені онук постійно пропонує кудись з’їздити, а мені не дуже цікаво.

Так вони й зробили. І тепер подруги живуть в одному будинку та навіть в одному під’їзді. Анжела пробувала через суд довести свої права на квартиру, але в неї нічого не вийшло.