Андрій вирішив якомога довше тягнути з розлученням, щоб Настя встигла заскучити і повернулася до нього. Але його багатоходівка не досягла потрібної мети

Настя зібралася з духом і повідомила Андрію, що більше його не любить, йде від нього і подає на розлучення.

“Ось як! – подумав Андрій. – Не любить вона. І що? Я також її не люблю. І не любив ніколи. Але ж я не йду. Живу якось. І це при тому, що я маю іншу!»

— Тільки не подумай, — сказала Настя. – У мене нікого немає. І весь час, що ми були разом, я була тобі вірною дружиною.

– Вірною дружиною вона була! — вигукнув Андрій. – Подумаєш! Подвиг великий. І що? Отже, тепер розлучатися можна?

— Це я сказала, щоб ти чогось собі не надумав.

— Я нічого такого не думаю, — відповів він. — Ще не вистачало, щоб ти мене обманювала. Просто мені невідомо. Як це? Стільки років разом. І раптом! Розлюбила!

— Ну, отак,— зітхнувши відповіла Настя,— якось… вийшло. Вибач.

— Вийшло в неї. Вибач. І все?

– А що ще?

– Подробиць хочу. Мені цікаво. Як це у вас, у жінок, так легко і просто все виходить. Кохала, розлюбила. Чому ми чоловіки не такі? Ось я, наприклад. Чому, якщо я люблю тебе, то це на все життя? А?

– Я не знаю.

– А хто знає? Повинна бути причина. Чи я не правий?

— Мені важко відповісти на це запитання. Але десь років із п’ять тому я відчула, що між нами щось порушилося.

“П’ять років тому? – згадував Андрій. — П’ять років… Точно! Це колись у мене з’явилася Ольга Миколаївна».

– Чому чекала так довго? Чому вже тоді нічого не сказала?

— Думала, що це мені здається.

– Думала вона! — обурювався Андрій. — Здається їй. П’ять років морочила мені голову, а тепер що? Кинути можна? А зараз що? Вже не здається?

— Зараз я впевнена, що ми обоє не любимо одне одного.

— Ну, ти за мене не вирішуй, — обурився Андрій. — Ти за себе кажи. Тому що я тебе якраз люблю так само, як і завжди. Можеш не сумніватись.

– Вибач. Отже, вся річ у мені. Ну, хочеш я не претендуватиму на поділ майна? Залишу квартиру тобі. Якщо це я винна в тому, що ми розлучаємось.

«Само собою не претендуватимеш, — подумав Андрій. — Ми з тобою не для того обидвоє зі шкіри лізли, щоб купити цю квартиру. І ти, і я по дванадцять годинь на день працювали без вихідних. Навіщо, питається? Щоб ось так раптом узяти та розділити її зараз? Ні».

Але вголос Андрій сказав інше.

– Я зрозумів. Мало того, що ти всі ці роки морочила мені голову. До того ж ти хочеш виставити мене останнім негідником. Так? Який обібрав при розлученні дружину. Ти, мовляв, нещасна красуня, а я байдуже чудовисько? Так? Щоб про мене потім все місто легенди складало? А кожен чесний житель у мене пальцем би тицяв і дітей своїх мною лякав? Ти цього хочеш?

– Зовсім ні. Я якнайкраще хочу. Щоб ми спокійно розлучилися. Без суду. І я… Я не маю ніяких матеріальних претензій.

– Не вийде без суду! – закричав Андрій. — Бач! Чого захотіла! Без суду! Ні. Все буде чесно. Щоб ніхто потім не смів мене хоч у чомусь дорікати!

Настя трохи розгубилася від таких слів чоловіка і не знала, що сказати.

— Я думала, як тобі краще, — злякано промовила вона.

— Мені буде краще, якщо все буде за законом! – суворо сказав Андрій. — Як і годиться. Через суд. А мені чужого не треба. Не така я людина.

– Але знай, – злякано відповіла Настя, – що я і через суд відмовлюся від усього.

«Звичайно, відмовишся, — подумав Андрій. – Якщо суд відбудеться. Тільки жодного суду не буде. Не допущу».

План Андрія був простий.

«Якщо в неї нікого немає, — думав він, — то ці дурощі з розлученням у неї скоро пройдуть. А я поспішати не стану. Спеціально затягуватиму процес. Знайду якісь поважні причини, щоби не з’являтися на засідання. А поки що вона поживе окремо.

За цей час, що ми будемо судитися, вона, звичайно ж, почне скучати за мною. Побачить, що без мене їй гірше, ніж зі мною, і приповзе назад. Вибачатиметься. І я її пробачу. А зараз я з чистою совістю маю право привести додому іншу жінку. Ось тільки кого привести? Інну чи Віру? Інна смачно готує. А Віра весела. Тут треба все добре зважити.

Андрій замислився, дивлячись на дружину.

«А їх по черзі запрошуватиму, — вирішив він. — З понеділка до середи — Інна. А з четверга до суботи — Віра. А у неділю Ольга Миколаївна. Вона дуже хороша, але більше одного дня на тиждень я її не витримаю.

— Що скажеш, Андрію? — спитала Настя.

– Що? — перепитав Андрій, отямившись від своїх фантазій.

– Про що задумався?

— Та ось, думаю, що швидко, однак, твоє кохання минуло, — відповів він.

– Чому швидко? Ми вже майже десять років разом.

— На твою думку, десять років — це достатній термін? Саме стільки, на твою думку, і живе кохання? Так?

– Ні, але…

– Все! – перервав її Андрій. – І слухати нічого не хочу. Збирай речі та йди вже сьогодні. Не можу тебе бачити. Сил немає. Винаймай квартиру і живи окремо. Живи як хочеш. Але знай, я тебе не засуджую. Але грошей на оренду квартири не дам. Тому що ти сама винна. Досить і того, що дозволяю тобі жити окремо. Інший би на моєму місці…

— Я зрозуміла. Дякую.

– Немає за що. На моєму місці так зробив би кожен порядний чоловік. У моєму вчинку немає нічого героїчного.

— То я пішла?

– Іди.

— На розлучення сама подам.

– Само собою.

Настя зібрала свої речі та пішла. А Андрій одразу зателефонував Вірі та рішуче зажадав, щоб вона прямо зараз їхала до нього, бо йому погано.

Минуло півроку, але Андрій та Настя так і не розлучилися. Спочатку Андрій, як і планував, усіляко затягував процес. А Настя покірно пливла за течією, бо почувала себе винною. Але незабаром А Насті стало відомо, що Андрій зустрічається з іншими, і вона подивилася на ситуацію інакше.

«Якщо він щасливий,— думала вона,— значить, моє сумління чисте. І я можу спокійно продовжувати жити далі, не почуваючись винною».

І вони обидвоє забули одне про одного. І про розлучення.

Минув рік. Першим схаменувся Андрій.

«Дивно! – думав він. — Стільки часу минуло, а вона ще й досі не приповзла до мене. І про розлучення нічого не каже. Дивні ці жінки. Самі не знають чого хочуть від життя. Якщо передумала розлучатися, то чому додому не повертається? Тим більше, я вже за нею скучив. Напевно, і вона за мною також. Потрібно з нею зустрітися».

Андрій зателефонував до Насті і призначив зустріч.

«Прямо, як на першому побаченні, — радісно думав він, тримаючи в руках букет із трьох гвоздик. — Зараз повечеряємо десь. А потім додому. Досить. Нагулялися і буде».

— Доброго дня, Андрію, — почув він знайомий голос і обернувся.

То була Настя. Вона сяяла від щастя.

«Красуня, — подумав він, усміхаючись у відповідь, — ті самі очі, та сама посмішка. Вона стала ще кращою. Помолодшала років на десять. Розлучення точно пішло їй на користь. Зараз повечеряємо, потім…»

Посмішка повільно сповзала з його обличчя.

– Це що? — тихо спитав Андрій, киваючи на занадто випуклий пуховик в районі живота.

— Восьмий місяць, — радісно сказала Настя. — Я тому й з розлученням тебе не квапила. Все одно тепер не розведуть. Чекатимемо.

– Ха-ха, – слабким голосом промовив Андрій.

— Мені подобається, що ти спокійно ставишся до цього.

Андрій мовчав, не знаючи, що сказати.

— І ось ще що, — продовжувала Настя, — я там про квартиру… Ну, ти пам’ятаєш. Що, мовляв, нічого мені не треба, винна і таке інше.

— І що щодо квартири? — злякано спитав Андрій.

— Погарячкувала, — відповіла Настя. – Сам бачиш.

– В сенсі?

— Ми з Ігором заберемо в тебе частину квартири.

– З Ігором?

– Він скоро народиться.

У цей момент Андрій дуже пошкодував, що не послухався Настю і не розлучився з нею якнайшвидше.

– Це підло, Настя! – Сказав Андрій. — Це ж ти від мене пішла. Обіцяла без матеріальних претензій.

— Наївна була.

— А тепер порозумнішала?

— А тепер я маю думати не лише про себе, а й про дитину.

– А його батько?

— Він цілком згоден зі мною. Ми одружимося відразу, як тільки я розлучуся з тобою. На жаль, це буде нескоро. Але погодься, Андрію, ти теж трошки винен.

– Винен? Я? У чому?

— Навіщо тягнув із розлученням?

– Визнаю, – погодився Андрій. — Одне мене втішає, що ти не намагаєшся повісити на мене цю дитину. Мені зараз лише дітей і не вистачало. Я батьком не хочу бути. А вашу з Ігором частину квартири я викуплю. І буду щасливим.

А невдовзі Андрій дізнався, що теж незабаром стане батьком, і одразу двох дітей.

«Ну, гаразд Віра, — думав він, двадцять п’ять ще навіть немає, тож і вітер у голові. Але Ольга Миколаївна про що думала? Не розумію”.