Тетяна – розумниця. Нічого не боїться і все встигає. І на роботі не остання людина, і вдома господиня що треба, і мати супер. Що не скажеш, про її чоловіка, якого вона відправила в декрет. Правда з такою дружиною йому боятися нема чого, не пропаде

Діти повечеряли та пішли до своєї кімнати. Тетяна та Олег залишилися на кухні вдвох. Але й тоді Таня не хотіла повідомляти чоловікові добрі новини. А зважилася лише після того, як Олег поцікавився, чого це вона така задоволена.

– Прямо вся світишся від радості! — уїдливо сказав Олег приступаючи до другої порції супу. З чого раптом? Не розумію!

— Є привід, — загадково відповіла Таня.

— Надворі дощ зі снігом, вітер з ніг збиває, — похмуро сказав Олег. — Діти погано вчаться, невідомо, ким стануть, коли виростуть. Я ледве ноги з роботи приношу. Півтори години в метро туди, півтори назад. Через усе місто! Там – вісім годин. Працюю, як віл. Втомлююся, як кінь. Сивий он уже став, а крім роботи нічого в житті й ​​не бачив. А в тебе, виявляється, є привід веселитись.

І звідки тільки сили вона бере? — сердито подумав Олег. — Адже вона, як і я, на роботу щодня ходить. Може вона там нічого не робить? Та ні. Щось, мабуть, робить. Зарплата у неї навіть більша, ніж у мене. Адже не просто так їй платять такі гроші? А вона, мало того, що працює, так, окрім роботи, ще й домом займається. І примудряється при цьому радісною бути. Ну як так можна?»

— Новини хороші в мене є, Олеже, — сказала Тетяна, — ось і тішуся. Одна — дуже хороша новина, а інша — така собі, просто хороша. З якої почати?

Олег їв суп і все більше й більше переконувався, що в житті багато несправедливості.

«Чому, коли маю поганий настрій, моя дружина обов’язково мені його зіпсує, — подумав Олег. – І коли? За їжею. Іншого часу знайти не могла, щоби новини повідомити. Саме тоді розповісти треба, коли я їм?

Ось скільки Олег пам’ятав себе, він завжди був чимось незадоволений. Або іншими людьми, або життям загалом. Проніс це почуття, можна сказати, через усе життя. І жодної краплі не розтратив. Навпаки – збільшив! І тепер його невдоволення життям і злість стосовно інших людей стали набагато більшими і гострішими, ніж були раніше.

Вперше це почуття Олег відчув у дитячому садку. Потім була школа та невдоволення однокласниками. Після школи — інститут та негативне ставлення до однокурсників. Після інституту – робота та проблеми з колегами. Здавалося б, далі нема куди. І на цьому можна було б зупинитись. Але Олег зупинятися не став і почав псувати стосунки з дружиною та дітьми.

Відносини із дружиною зіпсувалися не відразу. А тільки після того, як Олег зрозумів, що вона, не маючи вищої освіти, знає і може більше за нього. А зі своїми дітьми зіпсував стосунки, коли зрозумів, що вони дивляться на світ інакше, не як він.

І зараз, коли дружина сказала, що має хороші новини, Олег відчув сильний напад злості, а найголовніше, заздрощі.

«От як це можливо, слово честі, не розумію? – думав Олег. — І заробляє більше за мене, і по дому все встигає зробити! Супи які смачні варить. Аджику сама робить. Вчора – горщики. Сьогодні – харчо. Вдома чистота. Все прибрано. Все випрано. І із дітьми займається.

А ще й новини добрі може повідомити. Вона сміється з мене, чи що? Як так можна? Ще має нахабство питати, з якої новини почати! З просто гарної чи дуже гарної! А потім дивуються, чому шлюби такі недовговічні. А як бути довговічними? Адже скільки витримки, скільки терпіння необхідно мати чоловікові, щоби витримувати таку напругу».

– Почни з просто хорошої, – приховуючи своє хвилювання, відповів Олег.

– Мене на роботі підвищили, – сказала Тетяна. — Тепер я директор нашої філії. Зарплата буде вчетверо більшою.

«Ні, – подумав Олег. — Вона не сміється. Вона просто знущається з мене. Директорка! Та в неї навіть вищої освіти немає. Господи, куди котиться цей світ! І це в неї, називається, просто хороша новина!

— Вітаю, — тихо сказав Олег, похмуро уткнувшись поглядом у тарілку. – А яка ж дуже хороша новина?

— У нас буде ще одна дитина, — сказала Тетяна. – Знову хлопчик. Він буде веселий, сміливий, добрий, розумний. Скажи, що ти щасливий.

Олег не встиг нічого сказати, бо на кухню прибігли два інші його сини.

– Мамо, можна, ми підемо погуляємо? – в один голос кричали діти.

Тетянаа подивилася на чоловіка.

— Якщо тато не проти, то йдіть, — суворо сказала Тетяна.

— Не проти, не проти, — радісно закричали сини і, не зважаючи на тата, втекли.

— Гуляйте у дворі, — гукнула їм Тетяна. — Щоб о десятій були вдома.

Тетяна знову глянула на чоловіка.

— Добавки хочеш? — спитала вона.

“Все! – подумав Олег. — Це межа мого терпіння. Більше я не мож. З цим пора закінчувати. Розлучаюся!»

– Ні, кохана, – відповіла Олег. – На сьогодні досить. Ситий. Піду до себе. Попрацюю. Треба вирішити одне важливе завдання.

Олег підвівся з-за столу.

– Як тобі мої новини? – запитала Тетяна. – Скажи, що ти радий.

– Так, я радий, радий, – відповів Олег, насилу стримуючись, щоб не заплакати.

«З розлученням я, звичайно, погарячкував, — думав Олег, сидячи у себе в кабінеті. — Але які ще я маю варіанти, щоб заспокоїти свою і без того розхитану нервову систему? А що коли помститися їй за всі мої муки? Гарна думка. Але як?

Дуже просто. Знайти собі іншу жінку! Ні серйозно. Не втекти від неї до іншої, а просто знайти собі ще й іншу жінку. Але тільки цього разу таку, якій б я не заздрив! Якусь простішу. Набагато простішу. Дуже просту. На мою думку, це буде найкраща помста. Проміняю її на іншу, на таку, яка зовсім нікчемна».

Олег представив подібне і йому одразу стало набагато легше.

«Тільки подумав про те, що поряд зі мною буде якесь жалюгідне, беззахисне створіння, яке дивитиметься на мене, як на божество, як мені одразу полегшало, — міркував Олег. — А що буде, якщо я втілю в реальність цю свою ідею? Це як тоді я відразу виросту у власних очах! »

Олег зрозумів, що він вирішив це важке завдання.

«Дочекаюсь, коли народить і піде у декретну відпустку, і почну мститися, — подумав він. — Їй буде тоді не до мене. Вона буде зайнята дитиною, і я маю рік, як мінімум, щоб знайти іншу. Таку, щоб усі мені заздрили».

Але так вийшло, що Олег не встиг проміняти свою дружину на іншу жінку. І зустрівши дружину з пологового будинку, Олег вкотре переконався у несправедливості цього світу і в тому, що одним у цьому світі надано все, а іншим, таким, як він, нічого.

— Цього разу, Олеже, — сказала Тетяна, — у декретну відпустку я не піду.

– Як не підеш? – здивувався Олег. — А хто з дитиною сидітиме?

— Ти, Олеже, сидітимеш з нашою дитиною, — сказала Тетяна. – Так треба. Так буде найкраще для всіх нас.

– А як же моя робота? — спитав Олег.

«Адже я вже придивився там у себе одне слабке і беззахисне створіння, — думав Олег, — яке, мабуть, молитиметься на мене. Стільки чекав, сподівався. Думав, ось народитисься третій син, і зітхну, нарешті, вільно. Що ж це таке? Все даремно, виходить?

– До речі, – сказала Тетяна, – добре, що нагадав. Щодо твоєї роботи. Давно хотіла поговорити з тобою. Ну чого ти ходиш на цю свою роботу? А? Адже свою роботу ти не любиш. Ця робота тобі нецікава і тому на цій роботі тебе не поважають. І платять тобі там не так багато, щоб за все це триматися.

Отже, по всьому виходить, що відправити у відпустку треба тебе, а не мене, — це дуже хороший вихід із ситуації. Підеш з ненависного середовища, і ще гроші за це отримуватимеш. Уявляю, як усі тобі стануть заздрити.

– Мені? – здивувався Олег

— А кому, — впевнено відповіла Тетяна.

— Заздрити?

— Ще б не заздрити! Ти ж їх усіх розумнішим виявишся.

– Ти думаєш? — спитав Олег.

— А тут і думати нема чого, — сказала Тетяна. — Ти тільки уяви. Шоста ранку. На вулиці вітер, мокрий сніг. Гололід. Погане освітлення. Похмурі обличчя перехожих, що йдуть у бік метро. У них попереду стільки труднощів, які треба подолати.

– А як же ти? — спитав Олег. — Хіба у тебе не буде труднощів?

— Я тепер директор, Олеже, за мною машина приїжджатиме, прямо до під’їзду, — відповіла Тетяна. — А ти дістаєшся до роботи на метро.

– Так, – сумно погодився Олег. – Я – на метро. Півтори години туди, півтори назад.

— А в метро, ​​згадай, що коїться, — вела далі Тетяна. — Усі — злі, непривітні. Місцем ніхто тобі не поступиться. Тому що всі нервові, всі на роботу їдуть. Вранці туди, а ввечері назад. А чому?

– Чому? — злякано спитав Олег.

— Бо не всі такі щасливі, як ти, Олеже, — відповіла Тетяна. — Ось ти можеш собі це дозволити. Тому що в тебе дитина народилася. За законом, ти маєш право сидіти з нею. Тільки уяви. Всі мокрі, змерзлі, втомлені. А ти? Весь цей час вдома. Хочеш, спи. Хочеш, їж. Хочеш, телевізор дивись. Хочеш, гуляти йди. Не життя, а казка. Ще й гроші за це платять.

– А-а! – Сказав Олег. – Казка! А дитина? Адже за нею слідкувати треба.

— Скажеш тоже, стежити, — посміхнулася Тетяна. — Ну що там стежити. Він ще маленький. Лежить у своєму ліжечку і нікому не заважає. Його кілька разів нагодував, погуляв з ним, він і щасливий. Нічого особливого там не буде потрібно. Я тебе навчу, все покажу. Втім, якщо не хочеш, можемо найняти когось. Тільки попереджаю, що це буде набагато дорожче, ніж ти заробляєш.

Олег подумав, що зараз він фінансово не готовий проміняти дружину на іншу жінку і погодився піти у відпустку для догляду за дитиною.

Минуло два роки. Олег з тугою згадував ті часи, коли рано-вранці він йшов з дому на роботу і повертався додому ввечері.

«Це справді було? – думав Олег. — Чи це лише чудовий сон? Я катався в метро вранці та ввечері по три години на день. Я міг дозволити собі щодня виходити надвір у будь-яку погоду. Вітер, дощ, ожеледиця. Господи, де це все?

На роботі я спокійно просиджував штани у своєму затишному кабінеті? Невже це був я — людина, яка знемагає від нудьги і шукає різноманітності в житті? Ні-ні. Цього не може бути. То був хтось інший. А раптом таки я? Але тоді як так вийшло, що тепер всього цього у мене немає?»

Олег згадав, як учора за вечерею дружина сказала, що має дві новини — хорошу і дуже хорошу. Поцікавилася, з якої почати.

— Чого вже там, — сказав Олег, — нема чого мене шкодувати. Починай одразу з відмінної.

— У нас буде дівчинка, — радісно вигукнула Тетяна.

Не маючи сил щось сказати у відповідь, Олег просто посміхнувся.

«Напевно, в минулому житті я зробив дуже багато поганого, — подумав Олег. – Дуже багато! Іншого пояснення всьому, що відбувається, я не знаходжу. За це вони мене й мучать».

— Ну, скажи, що ти щасливий, коханий? — радісно вимагала Тетяна, коли Олег хотів піти до себе, щоб, по-перше, перетравити отриману інформацію, а по-друге, трохи поспати.

— Та щаслива, я, щасливий, — відповів Олег, насилу стримуючись, щоб не заплакати, — невже по мені не видно?

— Звичайно, коханий, — радісно відповіла Тетяна, — просто я хотіла вкотре переконатися.