Прийшов до мене колега і сказав, що хоче розлучитися, бо після народження сина дружина перестала йому приділяти увагу. Після моєї поради він передумав

— Що робити, якщо з появою дитини моє життя перестало бути щасливим, — спитав Іван. – Дитина плаче. Я нервуюся. Дружина у якомусь незрозумілому стані. Постійно шукаю привід хоч ненадовго, але кудись піти з дому. Все одно куди, аби не перебувати в цій атмосфері. Ти не повіриш, але я всерйоз думаю над тим, як повернути все назад.

– Що все? – не зрозумів я.

— Своє колишнє, щасливе, вільне життя людини, без дружини та без дитини, — відповів Іван. – Ти розумієш, ще до народження сина я чув багато щасливих історій. Їх розповідали молоді батьки.

– І що вони розповідали? – запитав я.

— Вони розповідали, що тільки після народження сина чи доньки вони по-справжньому відчули себе щасливими, — відповів він. — А до цього вони ніби не жили зовсім. Безглуздо проживали дні. А тепер на них зійшло розуміння, в чому сенс їхнього життя. Але найбільше мене здивувало, що ці щасливі батьки плакали, коли вперше брали на руки свою дитину.

— А ти не плакав, коли вперше взяв свого сина на руки?

— Взагалі, нічого такого не відчув, — сказав іван. — Пам’ятаю, що боявся його впустити, і хотів, щоб його якнайшвидше від мене забрали.

— Цікаво, — задумливо промовив я. — Виходить, кажеш, що не плакав, коли вперше взяв сина на руки?

— У тому й річ, — сказав він. — Як почнеш читати історії молодих батьків, там усі плачуть від щастя і відчувають, як у них усередині все від щастя перевертається. Один я не плачу. І в мене нічого не перевертається. Може, я якийсь особливий?

— А може, ти взагалі не вмієш плакати? – припустив я.

— Чому не вмію, — відповів Іван. — Дуже вмію. Не часто, звісно. І коли ніхто не бачить.

— А після народження сина плакав хоч раз?

– Тільки один раз, – сказав він. — Це було позаминулої суботи. Дружина пішла гуляти з дитиною, а я лишився вдома. Лежу на дивані. Думаю про своє життя. І мені раптом стало так шкода себе, що я розплакався.

— А чому тобі стало шкода? – Запитав я.

— Та розумієш у чомусь справа, — сказав Іван. — Адже до народження сина я був у дружини центром всесвіту. Світло, можна сказати, у віконці – ось хто я був для неї. Вона жила мною, розумієш. Заради мене та в ім’я мене. А сьогодні вона живе заради Андрія.

– Андрій це…?

— Це він і є, — сказав Іван. – Син мій. В ім’я якого вона тепер живе. А про його батька вона взагалі забула. Андрійку — те. Андрійку – це. А я в неї раптом перетворився на звичайного Івана. Того й дивись, скоро мене на ім’я по-батькові називатиме, а то й просто на прізвище.

Іване, зроби те, Андрійку треба це. Іване зроби це, Андрійку треба те. От і танцюю цілими днями навколо неї та її Антошеньки.

— Але ж він маленький, — кажу я, — безпорадний. Звичайно, вона за нього більше хвилюється, ніж за тебе.

— Це він безпорадний? — вигукнув Іван. – Ха-ха. Ніякий він не безпорадний. Він просто дуже хитрий. І нахабний. Та другого такого зухвальця я в житті не бачив. Він все це мені на зло робить. Йому ще й року немає, а він уже мені за щось мститься. Постійно вертає на мене. Тільки не кажи, що він робить це не навмисне.

— Звичайно не навмисне, — говорю я. — У цьому віці діти ще не можуть робити щось навмисне, а тим більше помститися.

— Ще як можуть, — упевнено сказав Іван. – Повір мені. Бачив би ти його хитру фізіономію, коли він це робить. Хіба ще нічого не каже. А от якби вмів говорити, то обов’язково сказав би, що це він навмисне робить. Бо це мені не подобається.

— Та чому ти так погано думаєш про нього?

– Я не думаю, – відповів Іван. – Я знаю.

– Звідки ти можеш це знати?

— Він подумки передає мені цю інформацію, — сказав Іван. — Я десь читав, що у цьому віці діти здатні й не на таке.

— На мою думку, ти занадто…

– Не занадто, – перебив Іван. — Так воно є насправді. Ось недавно випадок був. Я прийшов з роботи. Дружина просить, щоб я його потримав. Я взяв. А він…

– А що він?

– Нагадив на мене, – сказав Іван. — Саме тоді, коли я його взяв.

— Ну, це буває, — почав я заспокоювати Івана.

— Та не в цьому річ, — сказав Іван. — Хай гадить і далі. Я про інше зараз говорю.

– Про що?

— Я зайшов на форум молодих батьків, обговорити цю тему, — продовжив Іван, — і дізнатися, як поводитися в таких випадках. Як не гніватись на свого сина в таких ситуаціях.

– І що? – запитав я. – Допомогло?

– Яке там, – відповів Іван. — Для них це взагалі, бачте, не є проблемою. Ці молоді батьки, виявляється, щасливі від того, що на них гадять. А коли я сунувся зі своїми емоціями щодо цього, знаєш, що вони мені сказали?

– Хто сказав? – не зрозумів я.

— Ну, ці молоді та щасливі татусі.

— І що вони тобі сказали?

— Що в мені не прокинувся батьківський інстинкт, — сказав Іван. — І що мені треба звернутися до фахівця.

— Тож ти прийшов до мене?

— Але ж ти фахівець, — сказав Іван. — От і вчи мене розуму.

— Ти не по адресі звернувся, — сказав я. — Бачиш, я не фахівець щодо дітей, оскільки в мене їх взагалі ніколи не було.

— Це добре, — сказав Іван. — Добре, що ти їх не мав. Тих, хто їх має, я вже наслухався. Досить. Хочу почути твою думку.

– Чому мою?

— Вона неупереджена, — відповів Іван. — Не спотворено особистими переживаннями з цього приводу. Порадь мені, будь другом, як жити далі? Як знову відчути себе щасливим?

– Закохайся у свою дружину, – сказав я.

– Що? – не зрозумів Іван. – У кого закохатися?

— В дружину свою, — відповів я. — Іншого виходу я не бачу.

— До чого тут дружина? — спитав Іван. — Я ж про свого сина говорив. Як мені з ним поводитися, щоб знову бути щасливим?

— Ти надто зациклився на своєму синові, — сказав я. — Це тим більше дивно з огляду на те, як ти до нього ставишся. Ти колись замислювався, чому молоді дружини з маленькими дітьми йдуть від своїх чоловіків до інших чоловіків?

– Чому?

— Тому що їм подобаються дві речі, — сказав я. — Їм подобається, що ці чоловіки закохані у них. Це по-перше. А по-друге, що вони не зациклені на їхніх дітях. А ти знаєш, що зараз від тебе дуже легко відвести твою дружину?

– Що серйозно?

— Більше того, — сказав я. — От якби хтось вирішив відвести від тебе твою дружину, це було б дуже легко і просто.

– Не може бути.

— У твоєму випадку навіть дуже може, — сказав я. — І знаєш, як він діяв?

– Як?

— Він показав би їй, що любить її, — сказав я. — І ваша дитина йому взагалі була б до лампочки. Він би її не помічав. І тим самим показав би їй, що він любить тільки її, а її дитина тут взагалі ні до чого. Крім того. Що ти думаєш, що їй так уже легко і просто? Думаєш, коли вона мріяла бути мамою, вона мріяла про ті труднощі, які на неї зараз упали?

– Ні, звичайно, – відповів Іван.

— Ну, от і закохайся в неї, — сказав я. — І тим самим ти їй покажеш, що у вас все, як і в ті найкращі дні. Ти хоч пам’ятаєш свої з нею найкращі дні?

— Пам’ятаю, звісно.

— Ну, ось нагадай їй про них, — сказав я. — Створи для неї атмосферу тих щасливих для вас обох днів. І відволікайся ти від своєї дитини. Йому ще й року немає, а ти довкола нього вже таку драму склав, яка заважає і твоєму щасливому життю, і щасливому житті твоєї дружини.

— Значить, кажеш, знову закохатися в неї? — Іван замислився. – Як раніше. Повернути, так би мовити, давно забуте.

— Звичайно, закохатися, — сказав я. – І повернути. Уяви, що вона ще не твоя дружина. Вона красива, молода, у неї є маленька дитина, а ти в неї закохався.

– Здорово! – захоплено промовив Іван. — А як закохатися?

— Забув, що означає закохатися? – здивувався я. — Це означає терпляче, обережно, спокійно нею милуватися?

– Чому спокійно? — спитав Іван.

— Щоб не злякати, — відповів я. — Не вимагай усе й одразу. Більше поблажливості до її слабкостей, толерантності до її недоліків, доброти до неї самої. Дивися на неї, коли ви разом, і помічайте, яка вона красива, розумна, цікава жінка. Як вона гарно посміхається. Коротше кажуч – милуйся нею.

— Милуватися?

— Так, — сказав я. — Закохатися — адже це насамперед і означає милуватися.

— Так-так, — задумливо сказав Іван. — Усміхається вона справді гарно. Адже я її посмішкою і милувався. Коли вона вперше мені посміхнулася, я одразу зрозумів, що вона моя. Дивився на неї, її посмішку та милувався. За це, можна сказати, і покохав. За посмішку.

— Та що там, посмішка, — сказав я. — У неї багато чим іншим можна милуватися. Згадай, як вона гарно рухається, коли миє посуд чи готує вечерю. А як вона гарно танцює. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, звісно.

— Коли востаннє вибирався з нею кудись, де потанцювати можна?

— Та куди тут виберешся, коли маленька дитина.

– Ось! – сказав я. — А якби хтось захотів повести від тебе дружину, то, мабуть, він знайшов би, куди прилаштувати на цей час дитину.

— Куди прилаштувати?

— До батьків, наприклад.

– Батькам не можна, – сказав Іван. — Вони його неправильно виховують. Знаю своїх батьків. Та й її не краще.

— Це було раніше, — сказав я. – Зараз все по-іншому. Нині вони — бабусі та дідусі. І що означає це твоє «батькам не можна»? Ось знову ти показуєш свою зацикленість на дитині. Не хочеш залишити сина навіть на короткий час. Що дивного в тому, що ти втомився від цього. Таке враження, що це не його, а тебе залишають із твоїми чи її батьками.

– Можна, ти зараз повториш, що сказав, а я запишу, – попросив Іван.

— Не треба нічого записувати, — відповів я. — Ти хіба, коли в неї закохувався, з якимись папірцями звірявся?

– Ні, – відповів Іван. — Воно саме якось йшло.

— Ну ось і зараз нехай так само йде, — сказав я. — І я тобі точно кажу, що як тільки ти знову закохаєшся в неї, у твоєму житті все знову стане добре. І не зациклюйся на дитині.

— На якій дитині? – Не зрозумів Іван.

— Ні на якій, — сказав я. – Це я так. В загальному. Можеш йти. І пам’ятай, що найголовніше у твоєму житті — це вона. А решта — це вже після неї.

Коли мама чи тато всіх себе віддають лише своїм дітям, нічого дивного в тому, що у них не залишається нічого один для одного.