Я оглядаюсь назад і розумію, що мені дуже везло. Але все має здатність закінчуватись. У сорок вісім років мені довелося вперше вийти на роботу і я зрозуміла, що моя старість загублена

Я озираюсь на своє життя і розумію, що мені весь цей час дуже щастило. Але як це часто буває, людина оцінює щось гідно лише тоді, коли вже втратить це.

Мені зараз сорок вісім років. Заміж я вийшла досить рано. Мені тільки-но виповнилося 19 років. Мій чоловік був старший за мене на шість років. До моменту нашого весілля у нього вже була своя квартира (що дісталася у спадок від бабусі), стабільна робота та нова машина.

Віктор був із дуже заможної родини. Але й сам завжди прагнув заробляти. Він не бізнесмен, але завжди обіймав престижні керівні посади. Це дозволяло нашій сімʼї жити без бід, а мені не працювати.

Ми теж жили безбідно. Трикімнатна квартира, гарна машина, заміський будинок. Щороку їздили кудись на відпочинок. Останні роки вже могли вирватися удвох, адже діти вже відокремилися від нас.

Перші роки шлюбу я доучувалася та займалася вихованням наших дітей. Дітей у нас двоє. Віктор зумів та їх усім забезпечити. І син та дочка зараз уже створили свої сім’ї.

Коли три роки тому одружився син, батько зміг подарувати йому значну суму, яка одразу ж закрила квартирне питання молодої сімʼї.

Трохи більше як рік тому вийшла заміж і наша дочка. Вона якось давно сказала, що хотіла б жити в такому ж будинку, як наш. Ми порадилися з Вітьою і вирішили подарувати дочці наш заміський будинок.

Ще дочка мала мрію про весілля. Щоб як у голлівудських фільмах. Не помпезно, але стильно та зі смаком. Батько виконав і це її бажання, щоправда, витрачавши на це дуже пристойну суму грошей.

Якщо чесно, все своє життя я вважала, що це саме життя якесь аж надто хороше. Я займалася будинком та побутом. Чоловік у цьому плані не дуже вибагливий. Не вимагав, щоб я готувала на кожну вечерю по десять різних страв. У нього не було цих домобудівних дивацтв, у вигляді відмови, наприклад, помити за собою посуд.

Вітя завжди брав відповідальність за вирішення всіх фінансових питань нашої сім’ї. Оплачував рахунки, купував продукти. Він же планував великі покупки та подорожі. На мені він також ніколи не економив. Я завжди могла спокійно попросити в нього будь-яку суму.

Але я ніби й не з тих жінок, які при багатих чоловіках цілими днями із салонів краси не вилазять. Я витрачала гроші дуже розумно, не розкидала їх праворуч і ліворуч.

Рік тому мого чоловіка не стало. Не стало зненацька. Для всієї нашої родини це величезна втрата. Ми любили нашого батька та чоловіка. Не хочу описувати, що я пережила у перші місяці. Як мені було погано.

Ось я залишилася сама. Наодинці з цілим світом. Світ виявився мені зовсім незнайомим. Тільки тоді я усвідомила, що ніколи нікуди не ходила без Віті. Не в плані до магазину за хлібом, а щодо вирішення якихось важливих питань.

Я не знала, куди йти, щоб оформити спадщину. Як мені зробити так, щоби у квитанції на оплату комунальних послуг стояли мої дані. Як, зрештою, сплатити ці самі комунальні послуги.

Куди йти? Як роблять перевірку лічильників? Куди звернутися по лампочці, що згоріла в під’їзді?

Водійських прав у мене немає. Тому машину чоловіка я переоформила на сина. Мені вона була тоді без потреби.

А за деякий час я усвідомила, що грошей на рахунках у мене практично немає. Накопичень залишилося не так багато, і дотягнути з ними до пенсії я точно не змогла б. Так до сорока восьми років я зрозуміла, що маю вийти на роботу.

Іти по допомогу до дітей мені соромно. Я не хочу, щоб вони бачили мене такою самотньою та безпорадною. Коли вони вкотре питають, чим мені допомогти, я лише запевняю їх, що впораюся сама.

Я не маю стажу роботи. Жодного дня. Є диплом і навіть якась спеціальність. І ось три місяці тому мені вдалося знайти роботу. Невелика бюджетна конторка. Зарплата рівно така, що мені вистачатиме на комуналку та їжу.

Як мені пояснили під час прийому на роботу, сильно до них сюди фахівці не рвуться. Воно й зрозуміло, окрім соц.пакету від держави ніяких більше привілеїв. Зате зарплата стабільна щомісяця.

Ось уже три місяці я ходжу на роботу. Я ніколи не вставала о 6.20 ранку щодня, щоб вмитися, привести себе до ладу і їхати в інший район на роботу. Мені сорок вісім, а кожного дня для мене відбуваються відкриття, які я мала ще пізнати о двадцять два, коли отримала диплом.

Щодня я плачу. Я не вмію долати ті труднощі, які люди роками вирішують щохвилини.

На роботі у нас колектив досить молодий. За таку скромну зарплату здебільшого трудяться дівчата які тільки після закінчення ВНЗ. А коли набувають достатньо досвіду, то йдуть на пошуки більш вигідних варіантів.

Мені в наставники дали дівчинку, якій зараз двадцять чотири. Вона стільки всього знає! Так швидко може розібратися з будь-якою ситуацією, знає, куди та кому треба зателефонувати і що та як сказати.

Я зрозуміла, що навіть заздрю ​​їй. У неї поки що й сім’ї немає своєї, живе з батьками. Але в неї не буде такої загубленої старості, як у мене.

Щовечора, повертаючись додому, я подумки обіцяю собі, що більше не повернуся на цю роботу. Але вранці знову доводиться вставати, інакше мені не буде на що жити. Що мені робити далі, я зовсім не знаю. Я ніколи не залишалася ще в такій безпорадній порожнечі.