Ірі було соромно, що її мама проводжає до школи. Вона старалась робити вигляд, що вони йдуть окремо. Але мама все одно її проводжала, навіть після того як її не стало

Одну дівчинку мати проводжала до школи. Дівчинка вже велика була, у п’ятому класі. А мама все одно її проводжала. Вони жили на околиці міста, ці мама з донькою, – страшнуватий район. І часи були страшні. Лихі часи, багато хто їх пам’ятає.

Але все одно однокласники дівчинки ходили до школи самі. Батькам не було коли їх проводжали. А дівчинку мама проводжала настирливо, потім бігла на роботу. Вона працювала у теплопункті, неподалік. І дівчинка дуже злилася на маму. І йшла спеціально швидко, не оглядаючись, щоб бути окремо від мами, щоб якнайшвидше дійти до школи начебто як самостійно.

Мама була повненька, ноги в неї набрякали та хворіли. І вона не могла наздогнати дівчинку, хоч і старалася. Вона віддалялася, відстань збільшувалася, мама спочатку кликала: “Ірочка, Ірочка, почекай!”, А потім просто йшла ззаду. Поспішала щосили. Було темно та дуже слизько. Або брудно.

Дівчинка йшла швидко, не озиралася. Але в глибині душі вона раділа, що її мама проводжає. Тому що страшно було в ці страшні часи, повірте. І темно.

Отак вони дивно доходили до школи. І ці проводи зі сльозами, упертістю та прискоренням кроку були щоденними. Це все, що могла мати зробити для своєї дитини. Крім, звичайно, важкої роботи, щоб заробити на їжу та одяг. Вони удвох жили, уперта донька та мама.

І одного разу донька пішла далеко, дійшла до столиці. Вона там навчалася, мама допомагала грошима. Потім багато всього сталося в житті Іри: невдале заміжжя, одна робота, друга, потім переїзд, потім нова людина в житті, потім розставання – багато всього, здається. Насправді, не так уже й багато. І вже сорок п’ять. А мами давно нема. Серце…

Іра йшла темною вулицею на околиці міста. Їздила на співбесіду, потім пішла дворами і заблукала. Іра йшла, ліхтарі не горіли, тільки на небі яскраво світив місяць. І вікна будинків світилися в темряві. І було так самотньо, холодно, страшно — туга на серці. Безлюдні двори та провулки, куди йти – незрозуміло. І страшно.

І раптом в Іри знайоме відчуття. Її проводжають. Вона в дитинстві це відчувала спиною, потилицею, душею – мама йде ззаду. І йтиме, поки Ірочка не зайде до школи. Це було почуття безпеки – ти під захистом. Навіть якщо ти робиш вигляд, що ти сам по собі, якщо гордо крокуєш, не озираючись, – ззаду йде той, хто тебе проводжає.

І дорога перед Ірою стала світла. І прийшло миттєве розуміння, куди йти. Місяць розлив золотисте світло по снігу, ось він, шлях! Іра побачила поворот на велику вулицю. І обернулася.

Далеко хтось стояв, маленька фігурка. І махав Ірі чи то крилом, чи рукою в білій рукавиці, – не розгледіти. Іра тільки прошепотіла: “Мама!”, – І знову спустилася пітьма. Нічого не роздивитися позаду! А перед Ірою – велика, яскраво освітлена вулиця. Ідуть люди, кутаючись від морозу, їдуть машини, автобуси, горить вивіска метро… І Іра заплакала за мамою.

Ті, хто нас проводжав, захищав, рятував як міг і вмів, вони лишаються. Вони позаду нас. Просто ми їх не бачимо та не помічаємо, коли гордо йдемо самостійно. Лише у темний холодний час ми згадуємо про них. Про тих, хто нас проводжав і беріг. І озираємось у темряві, сподіваючись, що вони все ще йдуть за нами. Що вони досі люблять та бережуть нас…

Так воно і є. І не раз страшними ночами ми переконувалися в цьому, чи не так?

Ганна Кір’янова