Валерій вже йшов геть від дружини, коли згадав, що забув вдома свої документи. Коли він по них повернувся, то випадково підслухав розмову дружини, вона якраз про нього говорила

Валерій пішов із дому в другій ночі, коли його дружина та дочка спали.

«Більше ніколи не одружуся, — думав він, вийшовши з під’їзду і побігши у бік вокзалу. – Ні ні. І не вмовите. Ні за які блага світу. Досить. Наївся досхочу. І нехай я – негідник, нехай. Нехай мене мучить совість. Нічого нічого. Помучить та відпустить. Але більше за мене в це болото не затягнете.

Ні. Я зрозумів, що це означає щастя. Тепер хіба що у кошмарному сні. І то навряд. Тому що від жаху прокинуся ще до того, як воно станеться. Зараз – на вокзал. Квиток — на найближчий поїзд і… Будь-куди, аби звідси подалі. А моє сумління чисте. Дружину та дочку я забезпечив усім необхідним. Жити їм є де. Аліменти платитиму».

Але пройшовши метрів двісті, Валерій зупинився.

«Мати рідна! – подумав він. — Та як це я! А документи? А гроші? Все ж  вдома залишив. У тумбочці біля ліжка. Спеціально увечері приготував. І на тобі. Забув. Так поспішав, що забув головне».

Довелося повертатись.

«Тільки б Світлана не помітила, — думав він, тихо відчиняючи двері і заходячи до квартири, — аби…

Але дружина не спала. Вона з кимось розмовляла телефоном і не чула, як чоловік повернувся до квартири. Валерій прислухався.

— Так, певно, пішов прогулятися, — казала дружина. — Ні, не втік. Чому ні? По-перше, мені не може так пощастити. А по-друге, його документи вдома. Як він вийшов, я одразу в тумбочку зазирнула. На місці. Мабуть, пішов мізки провітрити. Кажу, йому піде на користь їх провітрити.

«Заращ — подумав Валерій. – Сьогодні точно піти не вдасться. Прийдеться ще трохи потерпіти. Але наступного разу я вже буду уважним».

Він уже хотів повідомити, що повернувся, але вирішив трохи послухати розмову.

— Та ні, — казала Світлана. — Я вже й не сподіваюся. Такий не піде. Кажу, не піде такий. Ніколи. Тільки якщо його силоміць виштовхати.

«Це вона про мене, чи що? – подумав Валерій. — Мабуть, про мене. Про когось ще їй говорити. А чому це я не піду? Чого це мене виштовхувати треба?

— Так тому що він підкаблучник, тряпка, — говорила далі Світлана, — а не мужик.

Валерій від обурення навіть почервонів.

«Це я не мужик? – подумав він. — Це я… Ну, Світлано, цього я тобі… ніколи не пробачу. Я не мужик. Та хто мужик, якщо не я. Та я, якщо хочеш знати…».

— Звичайно, не мужик, — спокійно продовжувала Світлана, — був би мужиком, хіба допустив би, щоб його дружина та дочка жили в таких умовах.

«У яких таких? – подумав Валерій. – Окрема квартира. Двокімнатна. Хіба це не умови? Інші набагато гірше живуть».

— Десять років уже минуло, — вів далі Світлана. – А в нас нічого не змінюється. І ми, як і раніше, живемо в квартирі, яку мені мої батьки на весілля подарували.

«Вона зовсім сором втратила, — подумав Валерій. — Стороннім людям такі речі розказує. Ну що за жінка. Як із такою жити можна? А потім ще дивуються, чому від них чоловіки йдуть. Ось тому й йдуть, що… А з ким вона розмовляє, хотів би я знати? Кому це вона скаржиться?

— А де подітися. Не хочу з ним жити, а доводиться. Кажу, треба терпіти, якщо заміж вийшла.

“Це як розуміти? – здивувався Валерій. — Виходить, що ти примушуєш себе жити зі мною? Так, чи що».

— Так, Сашко, ось так і виходить, що я змушена змушувати себе жити із цією людиною. Тому що я чесна жінка.

Що? – подумав Валерій. — Це ти чесна жінка? Та хіба чесна жінка стане… Стоп! Сашко? А Сашко у нас хто? Чоловік чи жінка?”

— Тільки ти мене й розумієш. Тобі тільки й можу довірити свої печалі.

«Нічого не розумію, — думав Валерій. — Хто ти, Сашко?

— Сама я його вигнати не можу. Рука не піднімається. Все-таки жива людина. А без мене він зовсім пропаде. Ось і чекаю, коли совість його прокинеться, і він сам піде. Але, мабуть, ніколи не дочекаюся цього світлого дня. Де йому самому здогадатися. Кажу, що вже не сподіваюся.

«Та що це таке робиться, люди добрі? – обурився Валерій. — Вигнати мене вона не може. Та мене й виганяти не треба. Я сам. Сам уже пішов. І якби не моя забудькуватість, то… Це наскільки вона не знає мене? Десять років прожила зі мною, а так нічого не зрозуміла».

— Чому хочу позбутися його? А набрид тому, що. Моє життя з ним нудне і одноманітне. Кажу, ніякого майбутнього я не маю, поки я з ним. Та що ти, Сашенька. Про що ти говориш. Він на таке не здатний. Адже в нього ніякої фантазії.

Живе, як слон. Дім, їжа, сон, робота та знову дім. Іноді навіть у лазню ходить. Що? Слони так не живуть? Вигадую? Нічого я не вигадую. Саме так і живуть слони. Так. Ось уже десять років. А робота? Адже це соромно комусь сказати. Як став десять років тому змінним майстром, так досі ним і працює.

Світлана засміялася. Валерій зблід від образи.

Що! – подумав він. — Це я слон? Це я їм, сплю. До лазні ходжу і на роботу? Це я в мене ніякої фантазії? Та якщо хочеш знати, я ще той фантазер. Та якби не ти, я знаєш, де вже міг бути. Ех, Світлано, а я ще тебе колись любив. І майстром я вже не працюю. Вчора розрахунок отримав».

– Саме так! Як у тому фільмі, що ми з тобою дивилися. Ти пам’ятаєш? Ну точно про мого Валєру. Тільки той залишив свою дружину щасливою вдовою, а мій, мабуть, хоче себе за рахунок мене раніше ощасливити. Що? Страшні речі говорю? Тому що так воно і є насправді.

А інакше як пояснити, що він досі від мене не йде? Як від чоловіка, від нього вже й ніякого толку, а він все не йде. І дружиною своєю він мене не бачить. Чому, питається, не йде тоді? А тому щоб мене помучити.

«Це я тебе мучу? – обурився Валерій. — Це ти мене мучиш. Думаєш, я про це мріяв, коли одружився з тобою?»

— Звісно, ​​я мрію про інше. Що говориш? Ах, здогадуєшся, про кого я мрію. І знаєш, кого я маю на увазі. Ну, а що тут ховати. Правильно здогадуєшся. Адже все очевидно.

Кажу, що в мене все завжди написано на обличчі. Так. Не здатна нічого приховати. Чому він досі нічого не помічає? Значить не хоче помічати. Чому не хоче? Боїться. Чого боїться? Що тоді йому точно треба буде піти. Я? Я його анітрохи не боюся. Шкода — так. Але не боюсь. Саме так.

“Ах так! – подумав Валерій. — Шкода мене, значить. Думаєш, я нічого не бачу, бо боюсь? Ну то я тобі доведу, що я не сліпий. І я нічого не боюсь. А ти зрозумієш, який я є насправді».

– Твоя правда, Саш. Я теж винна у тому, що він такий. Виходить, що, як дружина, я його не надихаю на щось більше. Але тоді тим більше нам потрібно розлучитися. І що швидше це станеться, то швидше він знайде ту, яка його надихне на щось. Кажу, музу свою знайде, коли ми розлучимося.

«Ні,— подумав Валерій,— мені й однієї музи вистачило. За очі та за вуха. Досить наївся. Далі дійте без мене. Шукайте охочих десь в іншому місці».

— Ну, гаразд, Сашко, настав час закінчувати. Незабаром мій крокодил із прогулянки повернеться. Ну слон. Без різниці. Що ті, що ці. Працюють, їдять та сплять.

Не чекаючи на закінчення розмови, Валерій тихо вийшов із квартири.

«Треба погуляти нічним містом і заспокоїтися, — думав він. — Тому що в такому стані мені додому повертатися не можна. Я за себе не ручаюся».

Години за півтори Валерій відчув себе набагато краще і вирішив повернутися.

«Зараз я їй все скажу, — думав він, підводячись ліфтом. — Скажу і одразу піду».

Але Світлани у квартирі не було. Валерій зателефонував їй.

– Ти де? — спитав він.

– Я від тебе пішла, – відповіла Світлана. – Назавжди. Поживу поки що у Сашка, а там видно буде. Завтра приїду за дочкою.

«Все добре, – подумав Валерій. – Вона сама пішла. Але чому тоді у мене на душі туга? Чому я не відчуваю радості свободи? Хіба не про це я мріяв усі ці роки?

Він відчув, що вже не хоче розлучатися зі Світланою.

“А з іншого боку? – думав він. — Як я далі житиму? Адже я пропаду. Права Світлана. Я — ганчірка та підкаблучник. Завтра, коли вона прийде за дочкою, я вмовлю її залишитися. Вона сама казала, що їй мене шкода, і вона не може мене покинути. От нехай і далі мучиться. Поки смерть не розлучить нас.

Зрештою, така її жіноча доля. Тому що саме з її вини я нічого не досяг. Вона сама так сказала. Я чув. Значить, вона й винна у всьому. Погана муза – ось вона хто. Не надихнула мене на великі звершення. Ось тепер нехай за все і розплачується. А я нікуди не піду. І хай я слон чи навіть крокодил. Якщо їй так подобається.

Все це та ще багато іншого Валерій сказав Світлані, коли вона прийшла за дочкою.

— Виходить, я погана муза? – запитала Світлана, коли Валерій сказав все, що хотів.

– Це ще м’яко сказано. Краще сказати – ніяка.

– Ніяка?

— І ти сама знаєш.

— І тому я зобов’язана тебе все життя на собі тягнути?

– Поки смерть не розлучить нас. І ти сама знаєш.

— Ну, гаразд, — сказала Світлана. — Зараз я відвезу доньку до мами, повернусь, і ми закінчимо розмову.

Жодної розмови й не було. З квартири спочатку по черзі вилетіли всі речі Валерія, потім він сам, а за ним дві порожні валізки.Після цього двері квартири зачинилися, а Валерій мовчки склав у них усі свої речі і пішов. На всі запитання сусідів він відповідав мовчазною усмішкою.

«Куди тепер? – думав він, вийшовши з під’їзду. – Ах тка! На вокзал. Квиток — на найближчий поїзд і… Будь-куди, аби звідси подалі. А моє сумління чисте. Дружину та дочку я забезпечив усім необхідним. Жити їм є де. Аліменти платитиму».