Івана з дружиною викликали до школи через поведінку їхнього сина. Вони вирішили цю проблему по-своєму

Іван одружився з Марією десять років тому назад. І все ніби у них гаразд. Здорові обидвоє. Обидвоє працюють на одному підриємстві .Двоє дітей у них уже ходять до школи. Донька в перший клас, а син уже в третій. І ось одного разу …

— До школи нас, Ваня, викликають, — каже Марія чоловікові. — Щось там у нашого синочка, не в порядку. Треба йти.

Ну треба так треба. Нема що робити. Іван і Марія наступного дня до школи пішли.

Прийшли вони до школи та зустрілися з класним керівником.

— У вашого сина, — каже вчителька, — дуже серйозні проблеми. На які Вам як батькам варто звернути дуже серйозну увагу.

— Ой, — злякано сказала Марія.

– Які ще проблеми? — підозріло дивлячись на вчительку, спитав Іван.

— Ваш син грубий і невихований хлопчик, — сказала вчителька. — У розмові зі своїми однокласниками він часто використовує ненормативну лексику. І це в його віці!

— Який жах, — сказала Марія.

— Ми з ним поговоримо, — сказав Іван.

– Справа не в цьому, – сказала вчителька. – Я хочу, щобви зрозуміли причину, чому ваш син так поводиться. А причина у вас. Ви, як його батьки, швидше за все, подаєте йому поганий приклад. Ви знаєте, що діти копіюють поведінку своїх батьків?

— Копіюють? – здивувався Іван. – Навіщо?

— А потім, — відповіла вчителька, — щоб проявляти себе так само, але вже у своєму житті, коли опиняються в схожих ситуаціях.

— Цього не може бути, — сказав Іван. — Хіба діти — копіювальні машини, щоби поведінку батьків копіювати?

— Так,— погодилася з чоловіком Марія,— ви тут щось не то загнули.

— Та чому не то, — гарячкувала вчителька. — Це ж ази дитячого виховання. Невже про це вперше чуєте?

– Ви серйозно? — спитав Іван. — Справді, чи що? Діти копіюють поведінку батьків?

– Серйозніше нікуди, – відповіла вчителька. — Дивляться на вас уважно та копіюють.

– Не може бути, – стояв на своєму Іван.

— Може, — наполягала на своєму вчителька.

— І що робити, щоби вони не копіювали? — спитала Марія. – Як це виправити?

– Не треба нічого виправляти, – сказала вчителька. — Це нормально, що діти копіюють батьків. Такими є діти. З ними хоч що роби, а вони все одно копіюватимуть своїх батьків.

– І який у нас вихід? — спитав Іван.

— А вихід лише один, — сказала вчителька. — Перестати поводитись у присутності дітей аморально. Не лайтеся в їхній присутності.

— Ні, ні, — впевнено перебив учительку Іван. – Це все не серйозна розмова. Все, що ви пропонуєте, це неможливо.

– Чому неможливо? – не зрозуміла вчителька.

— Та тому, що й ми колись були дітьми, — відповів Іван. — Отже, і ми скопіювали поведінку своїх батьків. І тепер у нас це вже настільки міцно сидить, що вже нічим не вибити.

Як ми можемо не лаятися в присутності своїх дітей, як ми можемо подавати приклад моральності, коли нічого цього ми від своїх батьків не бачили? Ні мені, ні дружині моїй ніхто приклади моральності не подавав. І я, звичайно, не знаю, як це у Вас, але у нас із Марією цього просто немає. Розумієте?

– Чого немає? — спитала вчителька.

— А тієї самої моральності й немає, приклади якої Ви хочете, щоб ми подавали своїм дітям, — відповів Іван.

– Що ж робити? — злякано спитала вчителька.

— Думайте, — суворо відповів Іван. — Ви цьому в інституті вчилися, ну так, давайте використовуйте отримані знання на практиці. І крім того, Ви ж, мабуть, і моральна. Отож і будьте нашим дітям прикладом. У наших інститутах нас моральності не навчали. Можете навіть мій диплом подивитися, у мене такої дисципліни не було.

— А то ж, які хитрі, на нас все вирішили звалити, — вставила свої три копійки Марія. — Вас, мабуть, в інституті не тому вчили, щоб батьків викликати до школи та на них звалювати всі свої проблеми.

– Які проблеми? – Не зрозуміла вчителька.

— А такі, — суворо сказав Іван. — Що якщо Вам, як моральному зразку, довірили дітей навчати та виховувати, то будьте ласкаві відповідати. А всього ось цього, що, мовляв, батьки винні тощо, не треба.

— Але як же, адже ви… — хотіла було щось сказати вчителька, але Марія швидко обложила її.

— А ви тоді для чого? — серйозно спитала Марія. — Вам тоді за що платять зарплату? А? Ви навіщо такі всі правильні та моральні потрібні? За наших дітей ще й із нас питати?

— Це те саме, як якщо шевці будуть тільки для себе шити чоботи, — сказав Іван.

— Ви хочете, щоб це я відучила вашого сина лихословити і битися? — спитала вчителька.

– А хто ще? — в один голос спитали Іван та Марія. — Це ж Ви вчитель. Ну, так і вчіть.

На цьому їхня розмова з вчителькою закінчилася. І Іван та Марія щасливі пішли додому.

Обидвоє були у чудовому настрої, бо вирішили одну дуже серйозну проблему.

Як-не-як, а справа стосувалася їхнього сина. Тут вже з раннього дитинства слід все робити, як треба. Добре, що вчасно помітили проблему та зробили вчительці зауваження.

А ось трапись так, що не прийди вони до школи і що тоді? А тоді вчителька навряд чи за розум взялася б і ким би тоді ріс їхній улюблений синочок. Ні, що не кажіть, а Іван та Марія вважали себе дуже добрими, уважними та дбайливими батьками.

— Я хоч інститутів там різних педагогічних не закінчував, — казав Іван Марії, — але теж дещо в цій справі розумію.