Михайло втомився і звільнився з роботи. Він просто лежав вдома на дивані. Дружина не придумала нічого кращого, як лягти поряд з ним. Все ж Михайлу прийшлося шукати роботу

Думка піти з роботи вже давно не давала спокою Михайлу. Рік тому він вперше відчув, що дуже втомився. І вже тоді збирався написати заяву з власного бажання. Не зміг. Сміливості не вистачило.

«Потрібен привід, — подумав він, — і серйозний привід. Інакше рука не піднімається. От якби мені премію не дали чи інакше якось принизили чи образили. Тоді, звісно. Тоді інша річ. Відразу пишу заяву, відпрацьовую два тижні, і тільки мене й бачили. Але в тому й річ, що мене ніхто не ображає. Більш того. Ще й велику премію дали. Як тут підеш? Не по-людськи якось».

Міга став привід шукати. Все не те. Немає приводу і все тут. Порадився з мужиками.

– Вимагай підвищити зарплату вдвічі, – сказали йому. — Тобі, звісно, ​​відмовлять. От і з’явиться в тебе привід.

– Точно! — зрадів Михайло. — І як я не здогадався? Давно вже звільнився б. Адже вже майже цілий рік мучуся.

Михайло побіг вимагати підвищення зарплати, знаючи, що відмовлять. А отримавши відмову, вдав, що сильно образився, і відразу написав заяву на звільнення за власним бажанням.

– І куди ж ти тепер? — сумно поцікавився начальник цеху, коли він підписав заяву.

— Піду туди, де цінують добрих фахівців, — відповів він, — і їхню висококваліфіковану працю.

— Та хіба ми не цінуємо, — жалібно сказав начальник.

— Не бачу, — розвів руками Михайло. — Байдужість тільки бачу, а що цінуєте, ні. Раз у житті звернувся до вас із проханням і що в результаті?

– Що? — злякано спитав начальник.

— Байдужість і абсолютне нерозуміння, — гордо відповів Михайло і, насилу стримуючись, щоб не показати свою радість, повернувся до верстата.

“Відпрацюю два тижні, – радісно думав він, – і вільний”.

Два тижні пролетіли непомітно.

«От і все, — думав Михайло, відпрацювавши свій останній день і виходячи із заводу. — Настав час відпочити. Ось тільки… Жінці я ще нічого не сказав. Цікаво, як вона до всього цього поставиться? Зрозуміє чи не зрозуміє? Мабуть, зрозуміє. Адже я не від неї пішов, а від роботи.

Рік відпочину, а там буде видно. До того ж, вона не пішла з роботи. Отже, з голоду не помремо. Але розмовляти з нею треба обережно. Вона жінка, звичайно, кохає мене. Але як мати двох наших дітей, може все неправильно зрозуміти».

Ранок наступного дня. Михайло поснідав і, лежачи на дивані, продовжує дивитися телевізор.

— Ти збираєш на роботу? – поцікавилася Марина. – Бачив яка година? Тобі виходити вже за п’ять хвилин.

— А я кинув роботу, — спокійно відповів Михайло.

– Ось як? — здивувалася Марина. — Кинув роботу? Чому?

— А втомився. Набридло. Скільки можна. Хочу відпочити.

Михайло розповів дружині, що вчора відпрацював останній день.

– Ну, набридло, втомився – це я розумію. Усі втомилися. Але навіщо відразу звільнятися? Навіщо було одразу кидати? Взяв би відпустку за свій рахунок.

— Ні, Марино, — відповів Михайло, — інакше не можна. Тільки так! Відпустка та інше – це несерйозно. Вони б мене вже за тиждень викликали. З ними інакше не можна розмовляти. Вони інакше не розуміють.

Марина замислилась.

– Ти не сердишся на мене? — спитав Михайло.

– Ні звичайно! — впевнено відповіла Марина. — За що сердитись?! За те, що ти стомився? За те, що сили більше немає? Та що ж я за дружина тоді, якщо за таке на чоловіка сердитимуся? Ти правильно зробив. Інакше не можна.

– Ти в мене розумниця. Не те, що інші дружини. Які готові зі своїх чоловіків останні жили тягнути.

— Та тому що інші дружини спершу думають про себе і про свою вигоду, а вже потім про чоловіка, — сказала Марина. — А я завжди думаю насамперед лише про тебе, а вже потім про свою вигоду.

Михайло спочатку замислився над цією останньою фразою дружини, але заплутався в роздумах і швидко припинив це заняття.

— Ось ти, Марино, розумієш, що й чоловікам буває дуже важко.

– Звичайно! Розумію. І цілком і повністю підтримую тебе у будь-яких твоїх справах. Тому що ти зробив усе правильно.

— Я ж втомився!

– А я про що! Якщо втомився, якщо сил більше немає, інакше й не можна. Тільки так.

Михайло ще хотів щось додати до сказаного, але не знав, що ще можна сказати.

— Я тільки одного не розумію, — сказала Марина, — ти ж кажеш, що ще рік тому вже вирішив піти?

– Ну так.

— На що чекав?

— Моменту слушного.

– Це ти дарма. Даремно чекав. Стільки часу загубив. Уявляєш? Вже рік би цілий відпочивав. А натомість ти себе мучив. Навіщо? Кому це потрібно?

— Думаєш, треба було одразу?

– Звичайно, одразу! Те, що ти хочеш, треба робити одразу. Не одразу треба робити те, чого не хочеш. Розумієш?

З одного боку, Михайлу було, звісно, ​​приємно, що його дружина так каже. Але з іншого боку, Марина говорила так впевнено та урочисто, що Михайлу стало трохи ніяково.

«Я її знаю, — подумав Михайло, — і ці інтонації її не до добра. Нині щось буде».

— Посунься, — сказала Марина, — я з тобою.

Михайло посунувся. Марина лягла на диван поруч із ним і теж почала дивитися телевізор.

— Марино, тобі ж на роботу, — сказав Михайло.

— Ну, її, цю роботу, — відповіла Марина.

– Марино?

— Ти маєш рацію, — сказала Марина. — Що ми, прокляті, чи що? Маємо ми право втомитися?

— Я думав, що…

— І правильно думав,— впевнено сказала Марина,— треба робити, що хочеш, а що не хочеш, не робити.

До кімнати зайшли діти.

— А ви чого валяєтесь, не збираєтесь на роботу? — спитали вони, дивуючись на батьків.

Марина подивилася на чоловіка. Той знизав плечима.

— А ми втомилися, — відповіла Марина, — і тому покинули роботу.

— А хіба можна так? — спитали діти.

– Треба! — впевнено відповіла Марина. — До речі, це вас теж стосується. Ви втомилися від школи? Чи є бажання кинути її? Чи відчуваєте, що сил більше немає вчитися? Тільки чесно!

– Втомилися, – відповіли діти. — Хочемо покинути. Немає сил.

— У такому разі можете до школи більше не ходити. Робіть що хочете. Хочете, вдома сидіть. А якщо ні, то йдіть гуляти. Загалом, робіть що хочете.

Молодший син зрадів, але старший його обсмикнув.

– Ні, – сказав старший син, – ми краще в школу підемо.

– Як хочете, – байдуже сказала Марина. — Тільки це даремно. Даремно витратите час.

– Чому це? — спитав старший.

— А тому, якщо втомились і не хочете вчитися, все одно нічого не навчитеся, — відповіла Марина. — І чого тоді ходити?

— Ну, гаразд, — погодився старший син, — тоді, звичайно, ми не підемо до школи.

Михайло зрозумів, що далі так продовжуватися не може.

– Все! – суворо сказав він. – Виставу закінчено. Усі розходяться своїми робочими місцями. Ми з мамою на роботу, а ви до школи.

— То ти ж сказав, що звільнився, — здивувалася Марина.

— Пожартував, — відповів Михайло. — Маю право пожартувати?

— Маєш, але… адже ти вже спізнився. Ні?

— Не спізнився, — збрехав Михайло. — Мені сьогодні на годину пізніше. Це я тебе розіграв.

— Так, діти, чули, що тато сказав, швиденько зібралися і до школи. Я теж запізнююся.

— Але ж ми не хочемо, мамо, — розчаровано сказав старший. — Сама ж сказала, що користі в навчанні не буде, якщо немає бажання.

– Що означає, немає бажання? — грізно спитала Марина. — А ви зробіть так, щоби бажання з’явилося.

— І не дай Боже, воно у вас не з’явиться, — суворо додав Михайло.

Провівши дружину і дітей і зачинивши за ними двері, Михайло замислився.

«Прийдеться завтра знову на роботу влаштовуватися, — думав він. – Гаразд. Вважатиму, що ці дні, поки влаштовуюся, я відпочиваю. Але дороги назад вже немає. На свій завод не повернуся. Не так зрозуміють та й соромно. Потрібно шукати нове місце».

Михайло вже збирався обдзвонювати інші заводи, коли йому зателефонував його колишній начальник цеху і сказав, що його вимогу щодо збільшення зарплати вдвічі задовольнили.

«Як добре, — подумав Михайло, що я покинув роботу, бо втомився і захотів відпочити. Марина має рацію. Треба було одразу робити те, що хочеш. Тоді ще рік тому мені зарплату вдвічі б підвищили».