Віктор все не міг заснути. Він думав тільки про одне: як піти від тієї, яка його сама з сімʼї повела

Ніч. Віктор все крутиться і крутиться,  не може заснути. Він повертається з боку на бік, важко зітхає.

“Що ж я наробив? – думав він. — Я ж не люблю Інну. І ніколи не любив. Тоді навіщо я одружився з нею?”

Віктор повернувся і подивився на дружину, вона голосно хропіла.

«І як мені тепер позбутися цієї жінки? – думав він. — А раптом вона мене справді не відпустить. Ніколи! Вона – не Яна! Не сказала: «Іди, тебе ніхто тут не тримає». Вчепилася в мене залізною хваткою! І можна не сумніватися, чи буде тримати до самого кінця. Мого чи свого – не важливо. Головне, що не відпустить. Тепер я це точно знаю».

Віктор згадав, яким був рішучим і сміливим, коли два роки тому йшов від першої дружини.
– Ось такі справи, Яна! – гордо сказав він тоді. – Хочу пожити окремо. Без тебе, без дочки. Тому що мені потрібно розібратися в собі. Відчуваю гостру необхідність глянути на все збоку!

Він згадав її останні слова.

– Іди, – спокійно відповіла тоді Яна, – тебе тут ніхто не тримає. Тільки відразу попереджаю, якщо підеш, назад не повертайся. Не пущу.

А Віктор і радий. Він і не збирався повертатись назад. Для нього було головним, щоб все пройшло спокійно, без скандалу та лайки. І все пройшло саме так, як він хотів. Тихо та мирно. Він зібрав свої речі та пішов. А вже наступного дня Яна подала на розлучення. І Віктор був щасливий і дуже пишався собою.

«От, як усе, виявляється, просто, — радісно думав він тоді. — Добре, що Яна виявилася гордою жінкою. І в результаті я знову вільний».

Від спогадів Віктора відволік грубий голос його другої теперішньої дружини Інни.

– Чого не спиш? — спитала вона.

— Та щось не спиться, — зітхнувши, відповів Віктор. — Думки у голові різні крутяться.

– Все про свободу мрієш? — спитала вона. — Я ж сказала, забудь.

– Та ні, – відповів він. — Вже не мрію. Просто… Не можу заснути.

— Іди на кухню тоді, коли не хочеш спати. А то зітхає тут, повертається. Заважаєш.

Віктор повернувся на інший бік і згадав, як незабаром після розлучення з Яною одружився з Інною

«Набридне, піду і від цієї, — думав він. — Піду так само, як пішов від першої дружини».

І вже за півроку після весілля, Віктор захотів піти.

«Ну, її,— думав він,— набридла. Нічим не краща за Яну. Така ж. До Маргарити піду. Вона не така. Завтра поговорю з Інною і знову стану вільною людиною. Що казати, я вже знаю. Слава Богу, досвід є».

Віктор сказав Інні все те саме, що колись сказав Яні. І тепер чекав, що вона відповість. Він був упевнений, що все буде так само, як і вперше. Але все було не так.

— Навіть не мрій, — відповіла Інна.

— Як же це? — здивувався Віктор. — Я ж розібратися в собі хочу. Відчуваю потребу поглянути, так би мовити, з боку.

– Забудь.

– Не розумію тебе, Інно.

– Що тобі незрозуміло? Я тебе нікуди не відпущу. Хочеш розібратися? Ось сиди та розбирайся. Скільки влізе. Зрозумів?

“Оце так! — думав Віктор. – Несподівано. І що робити?”

— То це… А в мене є інша, — сказав він. — Маргаритою звуть. Ми вже давно з нею зустрічаємось. Хіба тобі ще не повідомили?

– Не повідомили.

— Так скоро повідомлять. Не сумнівайся. І ми любимо одне одного.

– Любите?

– Любимо.

– Сильно?

– Дуже.

— Ну, то розлюби її і забудь. І що швидше, то краще.

– Тобто?

— Осьт так! А якщо побачу вас разом чи почую від когось, покараю. Обох.

– В якому сенсі? Як покараєш?

– Строго!

— Послухай, Інно, ти, певно, мене неправильно зрозуміла. Я зараз поясню. Справа в тому, що останнім часом я відчуваю, що в мене…

— Я все зрозуміла. Можеш не намагатися далі. І ти, сподіваюся, також мене зрозумів. Нікуди я тобі не відпущу, а її розлюби та забудь.

— Але ж… так не можна. Я вільна людина і маю право…

— Ти не вільна людина. Ти — одружена людина. Забув? Ну, то я тобі нагадую. Отже, ми будемо разом до кінця наших днів.

– Ні, Інно. Ти, мабуть, не розумієш. Адже я все одно піду від тебе. Просто я хотів по-доброму. Але якщо ти так, то… Закон – на моїй стороні і…

– Мало що ти хотів. І до чого тут закон? Чого ти мені локшину на вуха вішаєш? Закон! Ти чоловік мій. Ось і весь закон.

— Але…

– І цим все сказано. І нікуди ти не підеш.

— Я ж по-хорошому хотів піти, Інно. Але, судячи з усього, доведеться йти погано.

— А ніяк не підеш. Ні по-доброму, ні по-поганому. Ніяк! Зрозумів. І навіть не намагайся.

— Та що це таке?! – закричав Віктор. — Та в якому ж столітті ми живемо, щоб дружина собі подібне дозволяла зі своїм чоловіком? Адже це, якщо скажеш кому, не повірять. Щоб дружина не відпускала чоловіка, котрий хоче піти! Ти що, Інно, всерйоз думаєш, що я від тебе нікуди не піду?

– Всерйоз. Нікуди ти від мене не підеш.

– І ти не жартуєш?

– Ні. Ти ж знаєш, я не маю почуття гумору. І жартувати я не вмію.

— Ну, гаразд, почуття гумору в тебе немає. А гордість?

– Що гордість?

— Гордість жіночу маєш?

– Чому ти питаєш?

— Та тому, що мені здається, в тобі немає ні краплі жіночої гордості.

– Навпаки, – незворушно відповіла Інна. — Гордості жіночої в мене дуже багато. Хоч відбавляй. Можу з іншими поділитися.

— Та про яку гордість ти говориш? Та горда жінка, на твоєму місці, як тільки дізналася б, що я хочу піти, сказала б: «Іди, тримати не стану». Ось що означає справжня жіноча гордість. Саме так і вчинила моя перша дружина. Ось вона була справді гордою жінкою.

— Ганчіркою безвольною була твоя перша дружина. Тому й утримувати тебе не стала. Мабуть, ще сказала, щоб і назад не повертався, все одно не пустить? Так?

– Так! Так вона й сказала. Тому що у ній є гордість! І це після п’ятнадцяти років, що прожили разом.

— Яскравий приклад духовної слабкості виявила твоя колишня, — впевнено заявила Інна. — Гордістю тут і не пахне.

Безвільна, слабохарактерна жінка. Чоловіка втримати не змогла. І це ти називаєш гордістю? Не сміши мене. А ось що таке справжня жіноча гордість, я зараз тобі покажу. Значить так. Ще раз заїкнешся про звільнення, про розлучення, про свою колишню дружину або про Маргариту, ось бачиш чавунну сковорідку в моїх руках?

– Бачу?

– Дуже важка. Опиниться на твоїй голові.

— Але ж ти розумієш, що не сьогодні, так завтра, я все одно піду від тебе. Завтра вранці не повернуся з роботи та й усе. І одразу подам на розлучення.

– Тоді слухай мене ще раз дуже уважно. Як тільки ти не повернешся з роботи додому, так я опинюся в положенні. Зрозумів?

— У якому положенні?

– У такому. Дитина в мене буде. Ось у якому.

— Та ти що… Дитину чекаєш?

– Зараз ні. Але як тільки ти не повернешся, так одразу чекатиму. Ти зрозумів?

На цьому Віктор вирішив завершити розмову.

«Пізніше з нею поговорю, — думав він тоді. — Зараз вона надто емоційна. Нехай заспокоїться».

І ось уже ніч надворі, а Віктору не заснути. Крутиться. Переживає. Тому що не знає, як звільнитися від тієї, яка його повела колись від першої дружини.

Віктор вирішив порадитися зі своєю першою дружиною Яною. Подзвонив їй. Пояснив ситуацію. Розповів і про те, що він тепер має Маргариту.

Яна нещодавно вийшла вдруге заміж і була щасливою. До того ж вона мала гарне почуття гумору і вона любила жартувати. Ось чому вона вирішила допомогти Інні (хоча та й не просила її про це) та підіграла їй.

— Інна точно тебе не відпустить, — упевнено й серйозно сказала Яна — і не мрій. Я її добре знаю. Вона свого не віддасть. І якщо ти не хочеш стати калікою або платити аліменти не своїм дітям, то краще не серди її. Та й навіщо тобі від неї йти? Вона хороша жінка. Вірна. Кохає тебе. Готує смачно.

— Це так, — погодився Віктор.

— То чого тобі треба? Живи та радій.

— Хочеться чогось більшого.

— А ось про більше доведеться забути.

– Чому?

— Тому що ти тепер одружений з Інною. А в неї немає почуття гумору. І вона жартувати не буде. А ще в ній дуже багато виявилося жіночої гордості.

— Яка ж це гордість?

— Справжня. Саме так вона і проявляється, коли її з надлишком. І я на твоєму місці не ризикувала б. Заради чого? Заради кого? Маргарити? Вона того не варта. Подумай про своє здоров’я. Або навіть життя.

– Навіть так?

— А як ти хотів? Інна жартувати не буде. Тож, моя тобі порада, не спокушуй долю. Подумай, перш ніж зробити неправильний крок.

— Я подумаю, — відповів Віктор.

Минуло п’ять років. Віктор та Інна досі разом.