Василь дивився на свою дружину і не вірим своїм очам. Вона не послухала його. “Цього не може бути, – думав він. – Це не моя Віра. Адже люди не змінюються. Переді мною стоїть абсолютно байдужа жінка.”

Віра зайшла до чоловіка до кабінету.

— Можна тебе попросити дещо?

Василь у цей час лежав на дивані та дивився телевізор. Він важко зітхнув і глянув на дружину.

– Що ще? – відповів він.

— Ти не міг би купити лампочки для люстри і вставити їх, — попросила Віра.

Василь вдав, що не розуміє, про що йдеться.

— Що за люстра, Віро? — роздратовано відповів він. — Ти ж бачиш, я дивлюся на передачу.

— У вітальні вже половина лампочок не горить, — відповіла Віра. — Сходи, купи, га? А я поки що обідом займуся.

— Віра, я не розумію, — вигукнув Василь, — чому, як тільки у мене вихідний, як тільки я починаю дивитися дуже цікаву і важливу для мене передачу, то одразу ти починаєш мене просити допомогти тобі з якоюсь господарською нісенітницею. Навмисне, чи що?

— Це не нісенітниця, — відповіла Віра. – Необхідна спрааи. Не хочу у темряві жити. Чому тільки я маю це робити? Давай разом.

— А хто тебе примушує, Віро, — сказав Василь. – Не хочеш, не роби. Тільки відстань від мене. Ти ж знаєш, я цими господарськими справами не займаюся і не збираюся займатися. Навіть думати про це не хочу. Вигадає теж. Ти що… хочеш, щоб я свій вихідний витрачав на всяку нісенітницю? Смішніше нічого не могла вигадати?

— Місяць уже живемо з половиною лампочок. Окрім нас ніхто ж це не зробить!

– Не хочеш і не треба! – відповів Василь.

– Як не треба? – обурювалася Віра.

– А ось так! Вдень і так ясно. А ввечері й не обов’язково, щоб усі горіли. У середні віки люди взагалі без електрики жили. І нічого. Якими людьми ставали!

— Нині не середні віки. І мені треба, щоби вся люстра горіла, а не половина. Не хочу в напівтемряві сидіти.

— Тоді ти й іди по ці лампочки, — відповів Василь. – Якщо тобі треба. І сама вставляй їх. Чого ти до мене пристаєш? Мені вони не потрібні. Мені й так ясно.

— Тому що мені одній важко займатися всіма справами. Я теж працюю. І в мене також сьогодні вихідний. А мені ще обід варити. Там цих лампочок штук десять.

– Ні, Віро. Навіть думати про це не хочу. Зроби все сама. Як завжди. У тебе це добре виходить.

— Я не можу встигнути все і відразу.

— А ти не роби все одразу. Зроби спершу щось одне. Звари обід, наприклад. Відпочинь. Потім зроби інше. Сходи за лампочками. Не хапайся за все.

— Мені прикро, що тільки я сама все роблю. Завжди. А ти мені не допомагаєш.

— Кожен робить своє, Віро, — відповів Василь. — Я не прошу тебе допомогти мені, коли вирішую свої якісь складні завдання.

— От якби ти попросив мене, я б тобі допомогла.

– Можеш не турбуватися. Я тебе ніколи ні про що не попрошу. Тому що мої завдання, які я постійно вирішую, вони не для твого розуму.

– Які такі ти завдання вирішуєш? Приходиш із роботи і валяєшся на дивані. Завдання він вирішує.

– Мої завдання, Віро, вони іншого масштабу, – сказав Василь і підклав ще одну подушку собі під голову. Щоб зручніше було дивитися. — Це ти ні про що думати не можеш, окрім як про нісенітницю всяку. А мій мозок по-іншому влаштований. Такі, як я, можуть обходитися взагалі без усього.

— Подивилася б я на тебе, як ти без усього можеш обходитися, — сказала Віра.

– Ти це про що зараз? – Не зрозумів Василь.

— Ось не зварю обід і що? Теж скажеш, що обійдешся?

— Не вари, — байдуже відповів Василь. – Подумаєш. Витримаю. Але дітей наших шкода. Адже голодні залишаться.

– Чому ти такий?

– Народився таким.

— Я зрозуміла, що далі розмовляти з тобою безглуздо, — сказала Віра. — Все одно не змінишся.

— Люди не змінюються, Віро, — багатозначно промовив Василь. — Ну, ось така я людина. Що ти зробиш? Нічого. Я завжди такий був і буду. Ти знала, за кого виходиш заміж. Скажи дякую, що я не п’ю.

– Дякую.

– Будь ласка.

Віра махнула рукою і вже хотіла вийти з кабінету.

– Ти куди? – щапитав Василь.

— Обід варити, — відповіла Віра, — ще куди.

– А лампочки?

— Куплю по обіді.

– Це правильно, – сказав Василь. – Головне, не хапатися за все одразу. А діти де?

– Гуляють діти.

— А у нас драбина є?

– Є. У коморі.

— Акуратніше на драбину піднімайся. Дивись, не звалися.

– Я постараюся.

— Так, постарайся.

Віра пішла на кухню, а Василь полегшено зітхнувши, продовжив дивитися науково-популярну передачу про позитивні наслідки глобалізації.

«Чому Василь такий? — думала Віра, коли чистила на кухні картоплю. – Про що не попрошу його, ніколи не допоможе. Кран полагодити — я. Карниз повісити чи люстру – теж я. Навіть меблі… і то я сама збираю.

Найприкріше, що він і дітям такий приклад подає. Вони дивляться на нього і також мені не допомагають. Що робити? Змусити його не можу, а сам він ніколи нічого робити не стане. Адже він має я».

Віру відволік від її думок голосний крик чоловіка.

– Віра! — несамовитим голосом репетував Василь. – Сюди! До мене! Швидше!

Віра забігла до кабінету чоловіка. Василь лежав на дивані і показував на стелю. Зі стелі на всю текла вода.

– Заливають! – кричав він. — Не бачиш, чи що? Сусіди із верхнього поверху. А вона стоїть, очі витріщила. Іди! Зроби що небудь! На книжкові полиці вже ллється і на портрет мій. Не стій, Віро! Накрий полиці поліетиленом. І подзвони до аварійної. І до сусідів сходи. Поговори з ними серйозно, Віро! Скажи їм, щоби більше такого не було. І хай сплатять ремонт!

«Господи! – подумала Віра. – Дякую тобі за те, що Ти є і бачиш все».

– Тобі треба, – сказала Віра, – ти й роби. А мені ніколи. Мені ще обід варити, лампочки купувати, вставляти їх.

– Як це? — не зрозумів Василь, показуючи на потоки води, що ллються зі стелі. — А хто це робитиме? Я чи що?

— Твої проблеми, ти й роби.

– Це наші проблеми.

– Ні. Твої. Адже це твій кабінет? Твої полиці з книг, килим, стіл, телевізор, портрет. Тут нема нічого мого. І я тільки зараз зрозуміла, Вася, як ти мав рацію, коли казав, що кожен має вирішувати лише свої проблеми.

– Ти знущаєшся?

— Ти ж сам казав, що я можу не перейматися, — відповіла Віра. — Тому що ти ніколи ні про що не попросиш мене. Тому що твої завдання вони не для мого розуму. Так? Тоді чого ти хочеш від мене?

Віра подивилася на стелю і посміхнулася.

— Гарно тече, — сказала вона. — Ти тільки дивися, коли розмовлятимеш із сусідами, не дуже наїжджай на них. Адже вони не знають нічого про те, яка ти хороша людина. Можуть тебе неправильно зрозуміти. А я пішла. Стільки справ. У тебе тут дуже мокро стає.

Я гадаю, обід сьогодні треба скасувати. Сходжу з дітьми до кафешки. А ти сам казав, що й без обіду можеш обійтись. Так? І не забудь до аварійної подзвонити. Телефон знаєш?

– Ні, – жалібно відповів Василь, ще на щось сподіваючись.

Віра знизала плечима.

— І я не знаю, — радісно сказала вона.

Василь дивився на дружину. Він не впізнавав її.

«Цього не може бути, – думав він. – Це не моя Віра. Адже люди не змінюються. Переді мною стоїть байдужа жінка. Невже це моя дружина та мати моїх дітей? Начебто вона. А ніби й ні. Невже змінилася? Але як? Коли? Чому? Ні ні. Тільки не це. Тільки не зі мною і не зараз».

Василь до кінця не вірив, що Віра може так з ним вчинити та кинути його в таку скрутну хвилину. І він не робив нічого, продовжуючи лежати на дивані і вирячитися на стелю.

«Проявлю витримку, — думав він. – І Віра все сама вирішить. Головне, не піддаватись на її провокацію. Зараз вона зателефонує до аварійної. Вона поговорить із сусідами. І все вирішить.

Вони сплатять ремонт. А Віра пізніше проконтролює, щоби ремонт зробили якісно. А сьогодні, коли все закінчиться, вона зварить обід. Ми пообідаємо. А потім вона придбає лампочки і вставить їх. І все буде добре. Все буде як завжди».

У цей самий час Віра швиденько зібрала все необхідне, щоб кілька днів з дітьми погостювати у своєї мами. Коли вона збиралася виходити, у квартиру зателефонували.

– Ви нас заливаєте! – кричали сусіди знизу.

– Це не до мене, а до чоловіка, – швидко відповіла Віра. – Він у себе в кабінеті. Коридором другі двері праворуч. А мені нема коли. Я з дітьми евакуююся. За тиждень повернуся. Як добре, що сьогодні вихідний. Відвезу дітей до мами та встигну ще в кіно сходити.