Андрій вирішив повернутися до колишньої дружини, яку ж сам і покинув. Але коли він постукав в двері, то на нього чекав сюрприз

Андрій скривився і набрав номер колишньої дружини, з якою розлучився півроку тому.

«Навіть голосу її чути не хочу, — думав він, — а не те, що зустрічатися».

– Алло, Ірина? Це я. Ну, хто, Андрій, звичайно. Не впізнала, чи що? Сьогодні ввечері заїду. Що означає, куди? До тебе, зрозуміло. Куди ще я можу заїхати, якщо дзвоню тобі. Що означає навіщо? Дивні питання задаєш. За речами, звісно. Навіщо ще. Коли думати навчишся? Саме тими, які я не забрав півроку тому. Дійшло нарешті.

Я розумію, що ти забула. Сподіваюся, що ти їх не викинула. Чому раніше не приїхав? Що? Чому тільки зараз згадав? Тому що я на півроку їхав. Вчора повернувся. Що означає тобі сьогодні незручно? А аліменти від мене зручно отримувати? Ну то й що, що дітям! А отримуєш ти їх. Ну от і будь добра з розумінням ставитись і до інших людей.

Я говорю, думати треба не тільки про себе, Ірино, а й про інших. Ні, дітей бачити не хочу. Вони зараз де? У школі? Ось і чудово. Скоро приїду. Що? Чекай, говорю. Протягом години буду.

Андрій вимкнув телефон і задумвся.

«Яка ж вона недалека,— подумав він,— як тільки земля таких носить. І нічого не змінюється. Скільки часу вже минуло, а вона така сама. Розуму, як не було, так і немає. Мають рацію ті, хто каже, що жінки не змінюються. Добре, що у мене розуму вистачило піти від неї. А так досі б мучився».

Андрій згадав, як і чому йшов від Ірини, і йому стало ще противніше.

«Жадібна, ревнива і самолюбна, як усі жінки, — думав він, коли їхав у метро. — Стільки часу з нею мучився. Що хотів? Невже всерйоз сподівався виправити її? Ха-ха! Ну, просто десять років викинутих із життя. І що в результаті? Аліменти на двох дітей? І як після цього не ненавидіти цю жінку? Як?

Ірина його не виганяла. Він сам пішов, коли раптом вирішив, що може знайти когось кращого.

— Досить! — кричав Андрій, коли йшов. — Думаєш, якщо стільки років разом і двоє дітей, то я і все життя, що залишилося, повинен з тобою мучитися? Не сподівайся. Ти себе в дзеркало бачила? Ну, то глянь, глянь. І подумай. Не про себе, то про дітей. Тому що це ти винна, що тепер у них не буде батька. А я знайду своє місце у житті.

Андрій ще багато чого сказав тоді. Ірина просила його не йти. Переконувала залишитись. Обіцяла виправитися та стати гарною дружиною. Але її слова не переконали Андрія. І він пішов. А через якийсь час вони розлучилися.

“Ось воно! — думав Андрій про своє нове життя. – Щастя! Сьогодення. Чоловіче. Ні тобі дружини. Ні тобі дітей. Зйомна кімната. І абсолютна вседозволеність. Роби що хочеш. Коли хочеш, приходь. Коли хочеш, йди. Гуляй, з ким хочеш. Слова ніхто не скаже. Воля! А зарплатня!

Раніше, коли одружений був, доводилося з дружиною ділитися. А зараз? Аліменти відняли, і все. Решта моя! Живи та насолоджуйся. Адже я тепер і своє власне житло можу купити. Чому ні. В розстрочку. Пенсія у мене нескоро. Встигну все виплатити».

І ось через півроку самотнього, але такого щасливого життя, Андрій їхав у метро до своєї колишнього за тими своїми речами, які не забрав одразу.

«Гаразд, якби речі були не потрібні, — думав він. — Але в тому й річ, що це дуже дорогі для мене речі. Дуже важливі. Треба було, звісно, ​​одразу їх забрати. Тоді не довелося б зараз їхати по них. Але я був у такому стані, що просто забув про них. А вона? Змія. Навіть не нагадала.

Адже, напевно, бачила, що я не все забрав. І промовчала. Мабуть, через ці речі хотіла втримати мене. Жінки! Ну як після цього не думати про вас погано. Як? Де взяти сили?

Андрій зателефонував у двері, але дзвінка не почув і почав стукати по дверях ногою.

«Зараз зрадіє, — гидливо думав він, — подумає, що я заради неї, а не через речі приїхав. Почне вмовляти лишитися. Запропонує розпочати все спочатку».

— Навіщо стукаєш? — спитала Ірина, коли відчинила двері.

«Ніщо не змінилася, — думав він, дивлячись на неї. — Хіба що ще нахабніша стала. Ні. Не залишусь. І нехай навіть не вмовляє».

— Дзвінок полагодь! – грубо відповів Андрій. — Тоді й стукати не буду. Речі мої давай.

— Дзвінок працює. А речі твої — он вони.

Андрій натиснув кнопку. Дзвінок справді працював.

– А чому я не чув? Де мої речі?

— Двері бо нові, — відповів Ірина. – Звукоізоляційні. Ось твої речі. Забирай та йди.

Вона показала на великий брудний брезентовий рюкзак, який лежав біля входу.

– Перевірити треба, – сухо сказав Андрій. — Чи все на місці?

– Перевіряй.

Андрій відкрив рюкзак та вивалив вміст. На підлозі опинилися: дві пари старих кросівок, мильниця, зубна щітка, мочалка, фен, ручна дриль, бляшана банка з цвяхами, молоток,  домашні тапки, кілька відеокасет, електробритва, кавомолка, термос та велика мушля, яку він використовував як попільничку.

– Все на місці? — спитала Ірина, коли Андрій поклав речі назад у рюкзак.

– Фотографій не вистачає, – відповів він.

– Яких ще фотографій? – Не зрозуміла Ірина.

– Моїх, – відповів він. — Яких ще? Твої мені не потрібні.

— Я їх викинула.

– Як це?

– А ось так. Відразу. Як тільки вигнала тебе, то відразу зібрала всі фотографії, на яких є ти, розірвала та викинула.

— Навіщо ж це ти зробила? І весільні також викинула?

— Їх насамперед.

– Як ти посміла? Єхидна. Як у тебе рука підвелася. Адже в цьому домі зростають мої діти.

— Хочеш побачитись з ними?

– Я не про це! До чого тут… Я про те, що вони повинні знати, хто їхній батько.

— Ти хочеш, щоб я твої фотографії у рамочках на стінах чи на столах тримала?

– Чому ні?

Андрій озирнувся. Він тільки зараз помітив, що в передпокої стало все по-іншому. Було зроблено ремонт, і все в кімнаті було нове.

– А ти що? Зробила ремонт?

– Так.

«Хмм, — подумав він. — Дорого, але… зі смаком. Ось не чекав».

— Скрізь чи тільки у передпокої?

– Скрізь.

— А чи можу я дізнатися, на які шиші ти його зробила?

– Не твоя справа.

Але Андрій уже нічого не чув. Він був як у тумані і хотів лише одного. Подивитися, як тут тепер все було влаштовано.

– Я хочу подивитися?

– Що подивитися? Ремонт? Навіщо?

— Хочу знати, в яких умовах живуть мої діти.

– У нормальних умовах.

— Мені треба в цьому переконатися.

– Переконуйся. Тільки черевики зніми.

Андрій ходив по квартирі і дивувався.

«Як це? – думав він. – Чому? Так не повинно бути. Це не справедливо. Що це виходить? Без мене вона живе краще ніж зі мною? Чи що? А раптом вона вже заміж вийшла?

– Ти заміжня? — ніби між іншим поцікавився Андрій.

– Ні, – відповіла Ірина.

«Хто сумнівався б, — подумав Андрій. — Міг би й не питати. Кому ти потрібна».

– Працюєш?

— На завод улаштувалася.

– Хороша?

– Хороша.

Андрій зморщився і подивився на Ірину.

«Ну, а що, — думав він, — працює, ремонт у квартирі зробила. Чим не варіант? Бо все один і один. Скільки можна. Мабуть, повернуся до неї. А набридне, так знову кину».

— Отут на столику нехай буде моя фотографія, — сказав Андрій. — Наступного разу я принесу тобі кілька. Вибереш.

– Наступного разу?

– Завтра… Втім, ні. Завтра маю справи. Післязавтра я повертаюся до тебе та до дітей.

– З чого раптом?

– А з того раптом. Бо вистачить. Нагулялася і буде.

– Я нагулялася?

– А хто? Я чи що?

— А ти, мабуть, вирішив повернутися?

– Так! Я так вирішив.

– Просишся назад?

– Прошуся.

— Незважаючи на те, що я безглузда, бездарна, нікому не потрібна?

— Ти тут взагалі ні до чого. Я це роблю лише заради наших дітей. Інакше, якщо в будинку не буде чоловіка, то невідомо, чим усе це, — він показав довкола себе руками, — може закінчитися.

– Ні, – твердо сказала Ірина. — Ні про яке твоє повернення і мови не може бути. Речі перевірив? І провалюй. Тим більше, що я виходжу заміж.

“О це так новина! – подумав Андрій. – Заміж вона виходить. Зовсім збожеволіла? А я? А як наші діти? Виходить, все дарма?

— А ти не квапишся? Ірино! Отак, раптом і… Знову заміж?

– Не раптом. І вистачить балакати. Провалюй.

— А як ми? Все-таки 10 років разом? Як ніяк! Або що? Півроку минуло, і все? Забуто?

«Ось що за нісенітниці він городить? – подумала Ірина. — Він взагалі розуміє чи ні, що каже?

Очі Андрія були широко розплющені. Його губи трохи тремтіли. Руки його теж тремтіли. Ірині стало трохи ніяково.

«А що якщо у нього з головою не все гаразд? – думала вона. — А я так сміливо розмовляю з ним. Він візьме і зараз накинеться на мене. А що? Будь-яке може бути. Я з ним, як із нормальним, а він, може, вже того? Адже невідомо, де він весь час пропадав. Ой. Мамо. І нікого поряд. Що робити? Краще з ним не сперечатися. Розмовляти спокійно. Наобіцяти з трьох коробів, аби він пішов».

– Забуто? — суворо повторив Андрій.

– Ні звичайно. Чому одразу забуто. Нічого й не забуто.

– Значить, любиш? Як і раніше?

— Люблю, звісно. Як і раніше.

– Любиш, кажеш? — Андрій примружився. — А сказала, що виходиш заміж? Збрехала, чи що.

— Збрехала, — не моргнувши, відповіла Ірина.

– Навіщо?

– Не знаю.

— А я знаю, — впевнено відповів Андрій. — Хотіла, щоб я ревнував? Так?

– Точно. Хотіла.

– І в тебе це добре вийшло, – посміхнувшись, сказав Андрій. — От ніби нічого такого й немає в тобі, а я… Заревнував.

– Вибач.

– Гаразд. Проїхали. Але щоби більше такого не було. Зрозуміла?

– Більше ніколи. Обіцяю. Це було вперше та востаннє. Присягаюся.

— Значить, знову разом? Так?

– Разом. Так. Тобто? Ти хочеш повернутись? Я правильно зрозуміла? Вже сьогодні?

– Ні, я не хочу! А так треба. Так буде найкраще для нас усіх. Чого незрозумілого?

– Все зрозуміло. Я згодна.

— Тоді я поїхав по речі?

– Їдь.

– А рюкзак тут залишу? Так?

– Залишай.

Андрій вийшов із квартири. Ірина зачинила за ним двері, заплющила очі і полегшено зітхнула. А невдовзі з роботи повернувся її майбутній чоловік. Вона йому все розповіла.

— Цей рюкзак, чи що? – Запитав майбутній чоловік.

– Цей, – відповіла вона.

Через дві години Андрій зі всіма своїми речами та з блаженною усмішкою на щасливому обличчі стояв біля дверей квартири Ірини. Він натиснув кнопку дзвінка.

Далі все відбувалося дуже швидко. Відчинилися двері. І Андрій навіть не зрозумів, як у його руках опинився рюкзак.

– Прийдеш знову, пошкодуєш, – почув він. І двері зачинилися.

Все сталося так швидко, що Андрій навіть не встиг роздивитися того, хто це сказав.

— Сам пошкожуєш — сказав він і потяг усі свої речі, в тому числі рюкзак, до ліфта.

«Я так просто не здамся, — думав він. – Там мої діти. Припустимо, що вони мені й задарма потрібні, але Ірина — їхня мати. А я їхній батько. А що це означає? Це означає, що я маю першочергове право стати її наступним чоловіком. А то бач! Моду взяли!

Варто було мені тільки ненадовго, всього на півроку відлучитися, як швидко знайшлися охочі. Коли я був із нею, коли ремонту не було, чогось охочих не було. А зараз? На все готове! Звичайно. Тільки, любі мої, нічого у вас не вийде. Я знаю свої права. Ірина буде моєю! Вона сама сказала, що любить мене. Отже, скоро ми будемо разом. Я вірю в це”.

Минуло десять років. Андрій, як і раніше, один.