Зоя – молода самотня мама, як жити далі не розуміла. Поки в сусідньому вікні не побачила любов і надію

Одна дівчина нагуляла дитину. Раніше отак грубо говорили. Взагалі життя було досить грубе: з неблагодійної сімʼї. Вона з дому втекла до міста, до училища. Вступила на швачку, але проучилася недовго, – гуляла з хлопцем. І нагуляла дитинку. А хлопець пішов геть. Він був студентом. Навіщо йому швачка-мотористка?

Дівчині було сімнадцять років. Але хоч і говорили грубо, все ж таки допомогли. Дали кімнатку у гуртожитку, у бараку. Це була царська розкіш, у гуртожитку жили по чотири чоловіки в кімнаті. А Зої дали. Бо жаліли. Люди шкодують іноді, хоч і виражаються різко.

І Зоя почала жити з немовлям у кімнатці. Тоді памперсів не було, прали руками. Треба було для прання та для купання дитинки гріти воду на спільній кухні у відрі. Багато чого не було, чесно кажучи. І грошей було дуже мало. І допомоги жодної. Сама народила, сама й рости – це нормально. І так дали кімнату, декретні гроші сплачують. Можна прожити.

Зоя спочатку взагалі не розуміла, що робити і як жити. Дитина неспокійна, вона все кричала. Зоя дивилася на немовля, що кричало, вона нічого особливого не відчувала. Хотіла спати страшно. А дитина не давала. І куди тепер із нею – незрозуміло.

Зоя подумувала, якщо чесно, віддати малюка до будинку малюка. Ні, не відмовитись від нього. Не в дитбудинок же. А тимчасово, поки обставини такі важкі. Там за дітьми догляд, там медична допомога і таке інше… Так думала Зоя, заколисувала кричаче немовля, стояла біля вікна. Морози були страшні, не вийти. Дякувала сусідам, приносили хліб та молоко.

Ав будівлі навпроти теж світилося вікно. Зоя дивилася, не відриваючись. Там така ж молоденька мама водилася з дитиною. Але ж зовсім не так, як Зоя! Ніжно, ласкаво хитала свого малюка. Цілувала та гладила. Говорила щось, – заспокійливе та добре. Співала, ходила кімнаткою.

Готувала суміш. Прасувала марлеві підгузки. Прибирала в кімнатці – там так чудово було! Все чистеньке, гарне, не як у Зої. І таке м’яке рожеве світло, – це від абажура.

І Зоя заспокоювалася. І робила так само, як та молода матуся, — ходила по кімнаті, співала тихо, заколисувала… Давала попити з пляшечки, примовляла добрі слова. І прасувала пелюшки старою праскою. Це все не так і важко, – он же дівчисько в іншому бараку як добре справляється!

А потім ця дівчинка-мама махала рукою Зої і засмикала фіранки. І немовля на руках затихало, засинало, таке тепле і славне. Полюбила Зоя свого синочка Ванечку.

Так тривало до кінця зими, до тепла. Зоя почала виходити з коляскою, гуляти у дворі. Вона все сподівалася, що з будівлі навпроти вийде та юна мама зі своєю дитиною. І можна буде разом гуляти. Але не зустрічалася та дівчина-мама. І Зоя вирішила сама зайти. Познайомитись і покликати гуляти.

Але жодної мами з дитиною в тій будівлі не було. І затишної кімнатки з рожевим світлом також не було. Звичайні кімнати, у кожному по чотири ліжка. Довгий темний коридор, сходи обшарпані… І всі дивувалися, коли Зоя питала про матір із немовлям. Таких немає!

Все потім налагодилося, стало на свої місця. Зоя працювати пішла, потім далі навчалася, вивчилася на модну кравчину. Заміж вийшла за бригадира, який працює на доброго чоловіка. Ще двох дітей вони народили і стали жити у щастя та злагоді. Хороша родина така.

Зоя тільки нікому не каже, що іноді зимовими вечорами вона дивиться у вікно. Тихенько машинку відсуне і дивиться. І у сусідньому будинку запалюється рожевим світлом вікно. Це інший будинок, звісно.

А жінка за вікном та сама. Юна, у світлому довгому халаті, з довгим волоссям. Ходить і хитає немовля, цілує його, каже йому ласкаві слова… І від цього тепло на душі. Світло. А потім ця мати немовля махає рукою Зої. І Зоя тихенько махає у відповідь. А онуки сміються і галасують у сусідній кімнаті…