Зять так втомився від тещі, що відправив закордон волонтером на будівництво. Яке ж його було здивування, коли вона повернулася додому

Один зять терпіти не міг свою тещу. Хоча вона була мила і добра літня жінка. Така, знаєте, наївна і схильна до піднесеного способу мислення. І ця мила теща дратувала зятя своєю наївністю, пташиним щебетом, а головне – постійним втручанням у життя сім’ї своєї дочки та цього зятя.

Простіше кажучи, теща лізла до цієї сім’ї, але не розуміла цього щиро. Вони жили у сусідніх будинках. І ось мила дама щодня приходила, розповідала про здорове харчування, про духовне зростання, про скандинавську ходьбу, про розмови з Всесвітом, про те, як треба правильно візуалізувати бажання і творити добро…

Це була маленька літня дама з добрими блакитними очима та тоненьким голоском. Журчала, як струмок. Могла довести до несамовитості своєю високодуховною балаканею.

Бувають такі нестерпні люди, які лізуть і лізуть, говорять і говорять невпопад, хоч нічого поганого не роблять. І зять так її не злюбив, що вирішив відправити до Франції. Так-так, у Францію.

Думаєте, він був добрий та щедрий, цей зять? Ні. Просто по роботі він був знайомий з одним із волонтерським рухом. І ось цією лінією він вирішив Віру Павлівну відправити до Франції на два місяці. Він їй усі документи оформив. Він витратився. А вмовляти захоплену жінку навіть і не довелося.

Вона прямо засяяла від того, що поїде у Францію волонтером. І навіть записалася на курси французької – вона жодного слова не знала. І торочила, як вона там накупить нарядів та духів, там дуже дешево, мабуть. Задарма майже.

І приноситиме користь суспільству, триматиме палички зі стрічками на розкішному фестивалі, розноситиме напої бідним, годуватиме пташок, троянди вирощуватимете, медитуватиме — робитиме добро!

Ось яке хочеш добро, таке й роби! Волонтери для цього й потрібні. Зять не все пояснив тещі.
Там, у селі французькому, щось зносили давнє. А соціально-важливе – будували. Наче притулок. Ну, і треба було копати землю і каміння носити. Готувати, прати, прибирати.

А жити в такому будинку на зразок бараку. І там були майже одні студенти, літніх волонтерів – одиниці. І кілька колишніх залежних бродяг, що стали на шлях виправлення. І жодних пристойних умов…

Це зять так задумав, щоб провчити тещу і створити їй тягар, спустити з неба на землю. Приїжджаєш такий захоплений та романтичний, весь у локонах, манжетах та жабо – а тобі бац! І мотику до рук.

Або ось каміння збирай. Або відро виноси. Ти ж волонтер, ти маєш творити добро! Твори. Ти ж стільки про це торочивв! Мабуть, почнеш дзвонити додому, скаржитися і втечеш. Гріш ціна твоїм промовам!

Вражаюче, але Віра Павлівна чудово провела літо. Вона потоваришувала зі студентами. Їй доручили готувати на всіх їжу – і вона чудово впоралася! Вона чудово готувала і ходила за продуктами до крамниці, все вигідно купувала, хоча не знала мови. І цілими днями із задоволенням спілкувалася з юним поколінням та залежними людьми.

І всі її дуже полюбили, адже вона ніколи не скаржилася, чудово готувала, всіх пригощала і так мило пищала свої незрозумілі розповіді: пі-пі-пі! Загоріла, оздоровилася, багато дізналася нового – вона вперше була за кордоном! Чимало фотографій зробила.

Всі обіймали її на прощання, а власник крамниці благав якнайшвидше повернутися – дуже вона йому сподобалася! Але настав час летіти додому.

І загорівша теща обняла зятя і стала благати знову її відправити кудись. Якомога швидше! Вона так була щаслива, все розглядала фотографії. І мову вона трохи вивчила за два місяці.

А тепер хоче до Італії поїхати. Або до Америки. Або хоч навіть до Африки. Головне – волонтером, щоб бути корисною, готувати смачну їжу, щоб дружити і розмовляти, нехай навіть ламаною мовою – це краще, ніж нерозуміння своєю. І вона знову поїде. Обов’язково! Колись важкі часи пройдуть, світ повернеться до колишнього життя, це неодмінно буде, – так вважає Віра Павлівна.

А до зятя вона не має претензій, навпаки – тепер вони друзі. І він також став поважати свою тещу, яка здатна насправді творити добро. А не лише балакати та писати про нього. А це рідкість, чи не так?

З книги Ганни Кір’янової