Юлія з важкими сумками повернулася додому. А в її квартирі були рязючі зміни: меблів нема, холодильника теж. У великій кімнаті нові двері на замку – тепер там буде жити її чоловік з коханкою

— Олег, я хочу, щоб ти одружився зі мною, — сказала Таня.

— Я, власне… — почав було відповідати Олег, але Таня його не слухала.

— Тільки тебе дуже прошу, — сказала вона, — не поспішай з відповіддю. Найбільше на світі я не люблю поспішних рішень. Тим більше, по серйозних питаннях. Подумай добре, перш ніж погоджуватися чи не погоджуватися. Зваж усі «за» та «проти». І тільки після цього прийми правильне рішення.

— Таня, я, звичайно…

— А поки ти думатимеш, — продовжувала Таня, — я скажу тобі щось цікаве.

— Та я вже…

— Та не поспішай ти, — радісно сказала Таня, — послухай, що я скажу. Може, ще й не захочеш одружитися.

Олег усім своїм виглядом показав, що уважно слухає.

— Я знаю, — сказала Таня, — що ти ще одружений.

— Я тому й…

— Не перебивай, — Таня зробила серйозне обличчя та продовжила. — Ти одружений та одружений давно. І я, як ніхто, розумію, як тобі важко у цій ситуації. Я все це теж проходила. І неодноразово. Я тобі вже говорила.

– Так Так. Я пам’ятаю. Два твої перші чоловіки, вони…

— Розлучення для чоловіка, а тим більше якщо це перше розлучення, — продовжувала Таня, — це… Дуже й дуже клопітна справа. Вдруге розлучатися набагато легше. А третє розлучення і всі наступні вони зазвичай взагалі не помічаються. Але вперше це дуже важко.

Особливо якщо є, що ділити. Коли ділити нічого, там і говорити нема про що. Засунув одяг в рюкзак і пішов. “Ти куди?” – Запитують. «Та розлучаюся!»

— Але ж у нас…

– Так! У тебе з Юлею не так просто, — сказала Таня. — Оскільки є двокімнатна квартира. Куплена у шлюбі.

— У тому й річ, і тому я хотів…

— Трохи пізніше, Олеже, ти скажеш усе, що ти хотів. Домовились?

– Домовилися.

— Я дам тобі слово, коханий, — ніжно сказала Таня, — не хвилюйся ти за це. І взагалі, до чого я, власне, веду. Якщо ти погодишся на мою пропозицію і станеш моїм чоловіком, ти можеш взагалі ні про що не турбуватися. Тому що за тебе це робитиму я. Розумієш? І весь клопіт, пов’язаний з розлученням і поділом вашого майна… Ти мене зараз добре розумієш?

— Розумію.

— Погляд у тебе якийсь розгублено-зляканий. Начебто до тебе не доходить, що я говорю. Ні?

– Все доходить. Все зрозуміло.

— Це добре, що зрозуміло, — сказала Таня — Тоді підбиваємо підсумок. Значить, що в нас виходить? Я молодша за твою дружину на десять років.

– На одинадцять! – уточнив Олег.

— Нехай так, — погодилася Таня, — І ти закоханий у мене без пам’яті. А зустрічаємось ми з тобою вже півтора роки. І тепер, якщо ти погоджуєшся стати моїм чоловіком, я беру на себе всі клопоти, пов’язані з вирішенням будь-яких твоїх проблем, які б складні вони не були, включаючи і шлюборозлучні. А шлюборозлучні проблеми – ой, які не прості! Ти згоден?

— Згоден, звісно. Тому я не поспішав робити тобі пропозицію, Таня Спершу хотів сам усе залагодити, а потім тільки…

— Бачиш, як все чудово у нас з тобою виходить, — сказала Таня. — Тобі тепер не треба нічого самому залагоджувати і про щось там турбуватися.

– Чому? – не зрозумів Олег.

— Який ти недогадливий. Ну, я тільки що тобі сказала. Тому що все це візьму на себе. Тепер я за тебе і турбуватимуся, і все залагоджуватиму.

— Але ж це так важко! — вигукнув Олег. — Як уявлю, що тобі доведеться пережити, якщо ти візьмешся до цієї справи. Адже тобі треба розмовляти з моєю дружиною, дивлячись їй прямо в очі. Я тільки подумаю про це, і мені страшно стає.

— То це тобі страшно, — сказала Таня, — бо ти її чоловік. І у вас є спільне минуле. Так? І в цьому минулому було не лише погане, а й хороше.

– Все так.

— Тож для тебе твоя дружина щось і означає. Вас дуже багато пов’язує. Якісь спогади про минуле. Спільні мрії. Плани! Твої обіцянки. І так далі. Але я їй нічого не обіцяла. Ми з нею нічого разом не планували. І в коханні я їй не присягалася. І для мене вона – ніхто. Порожнє місце. Тьху. Я пройду нею, роздавлю і навіть не помічу. Розумієш?

— Я все зрозумів, кохана, — сказав Олег. – Ось зараз я зрозумів усе. Як же мені одразу стало легко. Наче зняли з душі важкий камінь. Я ж і відтягував розлучення тільки з цієї причини, що не хотів ворушити всі ці старі спогади, клятви, голосні слова, якісь там зобов’язання та інше. Мені у вічі їй соромно дивитися. А тим більше ділити з нею майно.

— Дуже добре, що тобі соромно, — сказала Таня. — Це говорить про твою, Олеже, дуже високу моральність. І тепер, коли ти добре обдумав, зважив, я готова почути, що ти згоден стати моїм чоловіком.

— Я згоден, — відповів Олег. — І завтра ж я подаю на розлучення.

— Ні, ні, — сказала Таня, — на розлучення подавати рано. Це я тобі говорю з усією відповідальністю. Як жінка, яка вже двічі розлучалася. Нині ти до розлучення не готовий.

— А коли тоді на розлучення подавати?

— Коли виконаєш всю необхідну підготовчу роботу. Розумієш?

— Розумію, — відповів Олег. — А коли ми її зробимо?

—  О котрій дружина завтра на роботу йде?

– О сьомій ранку.

— Ось завтра о восьмій ранку я прийду до тебе. І ми почнемо готуватись до розлучення, — сказала Таня.

Минув день. Дружина Олега пішла працювати. Таня по-господарськи оглядає квартиру.

— Ну, в принципі все зрозуміло, — сказала Таня коли подивилася все, що хотіла. Тепер слухай уважно. Не треба продавати цю квартиру. Квартира дуже хороша.

— Як це? Не продавати-то?

— Зробимо так, щоби вона сама з’їхала. До розлучення. А потім ми у неї викупимо її частку.

— А якщо вона не згодиться?

— А ми поставимо її в такі умови, що вона згодиться. Але це все. Спочатку ми зробимо все, щоб вона з’їхала звідси.

– Як?

— Ми перетворимо цю спокійну окрему квартиру на неспокійну комуналку. З усіма наслідками. О котрій твоя дружина повертається з роботи?

— О п’ятій вечора.

– Потрібно все встигнути до цього часу.

– Що встигнути?

– У вас дві кімнати. Одна – 30 метрів і друга – 15. Ми з тобою займаємо велику кімнату. Це справедливо, бо нас двоє. У свою велику кімнату ми ставимо інші двері. Потужні. Сталеві. Які зазвичай ставлять при вході у квартиру. І переносимо в цю кімнату всі меблі, які є в квартирі, включаючи холодильник. Це буде наші з тобою меблі і наша з тобою техніка.

– А Юля?

— А Юля житиме у маленькій.

– Без меблів? – запитав Олег.

– Чому без меблів? – Здивувалася Таня. — Що ж ми, дикобрази, чи що? Меблі у неї будуть. Не нові, правда. Але для житла цілком придатні. У вашому під’їзді на другому поверсі меблі пропонують. Я вранці їх подивилася. Диван, стіл та меблевий гарнітур із чотирьох предметів: шафа для одягу, книжкова шафа, секретер та сервант. Всі меблі радянських часів.

– І скільки просять?

— Анітрохи. Більш того! Готові навіть доплатити. Аби їх вивезли.

— Але як ми все це перетягнемо, кохана?

— Ні про що не турбуйся, коханий, — сказала Танч. — Незабаром приїдуть вантажники. Вони все зроблять. А на меблях, які ми заберемо з другого поверху, ми ще й заробимо.

Минуло чотири години. За цей час всі меблі були перетягнуті, а у велику кімнату були поставлені нові сталеві двері з секретними замками та вічком.

— Що я скажу дружині, коли вона повернеться додому? — злякано промовив Олнг.

— Дурненький, — ласкаво сказала Таня. — Не треба нічого казати. Ти залишиш їй записку.

– Записку?

— Текст я продиктую. Вона її прочитає і все зрозуміє. А ми їдемо до мене. Головне, що ми захопили велику кімнату, всі меблі та техніку. До кімнати їй не потрапити. Ці двері не відчинити.

– Тепер ми готові до розлучення? – Запитав Олег.

– Тепер готові, – відповіла Таня. — Поїхали до мене.

– А коли повернемося?

— Дамо твоїй дружині все добре обміркувати і змиритися з неминучим, — сказала Таня. – Сьогодні у нас що? П’ятниця? Повернемося сюди у понеділок. Вранці. Коли твоя дружина піде на роботу. І продумаємо подальші дії.

Юля йшла додому із двома важкими сумками.

«Приготую вечерю, — думала вона, — і поставлю прання. Ні. Прати буду у вихідні. Сьогодні сил немає. Втомилася, як собака. Краще ляжу раніше спати».

Увійшовши до квартири, Юля не відразу помітила зміни, що відбулися в квартирі. Тільки коли вона побачила, що холодильника немає, вона озирнулася на всі боки і зрозуміла, що зник не тільки він.

Пройшовши квартирою, вона знайшла записку чоловіка. Прочитала її. Підійшла до сталевих дверей у велику кімнату. З розумінням похитала головою.

– Якісні двері, – сказала вона. — такі так просто й не відкриєш. Тут серйозний інструмент потрібен і відповідні фахівці теж потрібні. А де їх взяти?

Юля зітхнула, пішла до маленької кімнати.

“У записці сказано, – думала Юля, – що це тепер моя кімната”.

Якийсь час вона з цікавістю розглядала меблі епохи застою. І теж з розумінням хитала головою.

— Солідно, — сказала Юля, вдосталь насолодившись спогляданням радянського антикваріату. — Особливо гарна стінка. Їй років п’ятдесят, мабуть. Важка. І громіздка. Такі меблі так просто і не вивезеш. Тут вантажники потрібні. І машина. А це така морока.

Юля зітхнула і подивилася на годинник. Була шоста година вечора.

Увійшовши в понеділок вранці у квартиру, Олег та Таня одразу й не зрозуміли, куди потрапили.

У квартирі нічого не було. Жодних меблів, жодної техніки. Порожнеча.

І лише у великій кімнаті на підлозі акуратними чарками лежали речі Олега та записка. В якій говорилося, що Юля винайняла квартиру і поїхала. Крім цього, вона подає на розлучення, а квартиру виставляє на продаж.

«Без меблів її продати простіше, – повідомляла Юля у записці. — А якщо заважатимете розлученню чи продажу квартири, я зроблю окремі ордери, і продам свою частку без вашої згоди. І нові двері ставити не раджу. Я і їх відвезу. Дякую за старі меблі. Давно мріяла мати такі на своїй дачі. А всі наші меблі та техніку я залишаю собі. В якості…

– У твоєї дружини є дача, на яку ти не маєш жодних прав? – Запитала Таня

– Є, – відповів Олег

— От змія, — сказала Таня.

— А навіщо вона всі двері забрала? – Запитав Олег.

— Тільки дарма гроші витратили на встановлення сталевих дверей. Чого ти мені одразу про дачу не сказав? Ми по-іншому діяли б.