Багатодітна мати-одиначка дбала про одноногого військового, а одного разу біля її будинку припаркувався джип

Я багатодітна мати-одиначка, і мені не соромно говорити про це відкрито. Так, чоловік покинув мене, коли дізнався, що в нас буде трійня. Було важко, але я впоралася, бо розуміла, заради чого це все.

У своїх дітях я не чаю душі. У них знайшла своє продовження. І тепер роблю все, щоб вони були щасливими. Зараз Дімі, Вані та Насті 6 років. Цього року вони пішли до першого класу. Доводиться ще більше працювати, щоби всіх прогодувати і купити всі потрібні речі. Але я не скаржусь, правда. Коли бачу їхні посмішки, вогник у моїй душі спалахує і я продовжую свій шлях.

Ми часто любимо гуляти з дітьми у парку. Я печу печиво з пророкуваннями, а вони роздають його перехожим. Для них це просто розвага. Але мені подобається, як вони спостерігають за реакцією людей. Якось під час прогулянки ми зустріли військового. Здалеку я побачила, як він сидить на лавці.

Поруч ні душі. Тільки милиці складали йому компанію того дня. І видно, що хлопчина зовсім ще молодий. Мені стало його так шкода словами не передати. Я покликала до себе Настіньку і сказала віднести одне печиво йому. А сама йшла позаду не поспішаючи.

Коли дочка підійшла до військового і простягла йому печиво, він розплився в посмішці. А пророцтво і зовсім зворушило його. «І що там написано?» — несміливо спитала я, підійшовши до лавки. Настя крадькома виглядала з-за моєї спини.

Хлопець відповів:

– “Не бійся. Світло в кінці тунелю вже видно. Щастя не за горами”. – а потім продовжив, – дякую вам. Ви знаєте, це саме ті слова, які мені потрібні зараз. У вас дуже милі діти.

Я спитала, чи можу я сісти на лавку. Незнайомець кивнув, і ми стали розмовляти. Петро (так звали військового) розповів, як втратив ногу у бoю, але лікарям вдалося його врятувати. Коли він повернувся додому, виявилось, що кохана дівчина його покинула. А він уже купив їй обручку.

Мені хотілося підтримати хлопця, і я розповіла йому свою історію. З того дня ми почали регулярно бачитися. Я приносила Петі домашню їжу, солодощі. А він часто дарував моїм дітям різні дрібні подарунки. Коли похолодало, ми почали зустрічатися у нас удома.

“В тісноті та не в образі!” – сказала я, коли допомагала Петру зайти в нашу квартиру. Якось нам вдавалося тулитися в однокімнатній квартирі, але на більше я розраховувати не могла. Вся зарплата йшла на оренду, комуналку та продукти.

Мені подобалося спілкуватися з Петром. У ньому я бачила свого молодшого брата, якого не стало, коли мені було 20 років. Тому мені хотілося ще більше дбати про нього. Я відчувала, що він цього потребує.

Якось Петро сказав, що він збирається переїжджати до столиці. У рідному місті його більше нічого не тримає. На знак подяки він хотів мені щось передати. Але що саме не сказав. А наступного дня до моєї хати під’їхав якийсь джип. Мені зателефонували та сказали, щоб я вийшла. Мовляв, це від Петра.

Загалом, не тягтиму кота за хвіст. Мені привезли документи на квартиру, велику 3-кімнатну квартиру. До них додавався лист від Петра. Він писав, що ми з дітьми заслуговуємо на краще життя. І що це найменше, що він може зробити для нас.

Я не могла повірити своїм очам. Юрист, який сидить у машині, мені все пояснив. А я й подумати не могла, що Петро має такі гроші. Ми якось мало про це говорили. Виявилося, що він із багатої родини. Його батьки займаються нерухомістю. Пізніше ми з ними познайомилися та продовжили підтримувати зв’язок.

Петро теж іноді приїжджає, і ми знову збираємось на чай. Я печу його улюблений яблучний пиріг і роблю печиво з пророкуванням. “Роби добро, і воно віддасться тобі сторицею”, – прочитав Петро. Ось і справді!