– У своєму житті я дотримуюсь одного простого принципу. Якщо в мене є чоловік, то нехай він мене і годує. – сказала Аліна Борису
— Мамо, я не хочу працювати, — крізь сльози, шморгаючи носом, казала Аліна, — не хочу і не буду.
— Але як же, доню, — дивувалася Ганна Вікторівна. — Усі жінки хочуть працювати і працюють. Як же без роботи? А ти кажеш, що не хочеш.
– Мамо, – сльози заважали Аліні говорити. – Не всі жінки працюють. Працюють ті, хто хоче працювати. Або ті, хто змушений працювати. Мені не хочеться. І потреби у мене немає.
— А навіщо ти інститут закінчувала, Аліна? — сплеснувши руками, вигукнула Ганна Вікторівна.
– Та ти ж сама мені сказала, мамо, – здивувалася Аліна, – що ти мене з дому виженеш і дочкою вважати не будеш, якщо я цей, твій інститут, не закінчу.
— Але ж ти закінчила його з червоним дипломом, доню, — дивувалася Ганна Вікторівна. — Тобі всі викладачі пророкували велике майбутнє. І після інституту ти майже три роки відпрацювала. Тобі посаду завідувачки лабораторії запропонували. Доню! Як же так!?
Аліна перестала нарізати цибулю і змахнула її з обробної дошки в сковорідку. Вимила руки і сполоснула обличчя.
– Не люблю, – сказала Аліна, – одночасно різати цибулю та розмовляти. Чи не могла знайти кращого часу для розмови? Так? Ти для цього до мене у гості приїхала? Щоб докопуватись до мене з різною дурницею? І взагалі, що ти прийшла на кухню? Іди до кімнати. Телевізор подивися. Там зараз твоя улюблена передача розпочнеться.
Заважаєш тільки. Скоро Борис із роботи прийде. А в мене ще вечеря не готова. А інститут я закінчила з червоним дипломом тільки тому, що звикла завжди робити все на відмінно. Зрозуміла?
— От кине він тебе, Аліна, — суворо сказала Ганна Вікторівна. — Згадай моє слово. Кине. Дограєш.
— Кине, знайду іншого, — сказала Аліна, обсмажуючи в олії цибулю з морквою.
— Невже ти його зовсім не любиш, дочко? — спитала Ганна Вікторівна.
— Чому не люблю, — відповіла Аліна, викладаючи цибулю та моркву зі сковорідки до каструлі. — Дуже люблю. Але ж ти сама кажеш, що він мене покине. А якщо так, то мені більше нічого не залишиться, як полюбити когось іншого.
— Ти ним зовсім не дорожиш, — сказала Ганна Вікторівна.
— Чому не дорожу? – Здивувалася Аліна. — Дорожжу. Ось зараз смачну вечерю йому готую.
— І все одно я тебе не розумію, доню, — сказала Ганна Вікторівна. — Невже тобі не нудно цілими днями нічого не робити? Невже тебе так захоплює домашнє господарство?
— Не нудно, мамо, — відповіла Аліна. — Мені набагато нудніше було працювати заступником завідувача лабораторій. Ось це справді нудьга. А зараз! Я гуляю, читаю цікаві книги та дивлюся цікаві фільми. Я живу щасливим життям. Мрію про наше з Борисом велике майбутнє!
А що було б, якби я працювала? Цілими днями тільки й турбувалася тільки про роботу. Про сім’ю мені думати вже не було б коли. А домашнє господарство мене розважає. Воно для мене замість заряджання.
— Тебе шанували на роботі, — сказала Ганна Вікторівна. — Цінували. Ти щокварталу великі премії отримувала. І зарплата в тебе була висока. Невже тобі не хочеться бути незалежною від чоловіка?
– Не хочеться!
— Але ж про це мріють усі жінки!
– Не всі, – відповіла Аліна. — Я не мрію про це. І взагалі… Незалежність від чоловіка! Це що? Не розумію. Дивна це якась мрія.
— У тебе були свої гроші, — продовжувала Ганна Вікторівна. — Які б ти могла витрачати на що завгодно.
— Мені не потрібні гроші, мамо, — відповіла Аліна. — Все, що мені треба, я маю.
— Але ж як твоя кар’єра, доню! — наполягала на своєму Ганна Вікторівна. — Як згадаю, скільки ти отримувала, то…
— Нудьга все це. І моє високе становище, і велика зарплата, і щоквартальні премії. Нудьга, — відповіла Аліна і скуштувала суп. – Треба ще підсолити. А може, й не треба? Сілю краще не зловживати. Я навіть сільничку спеціально зі столу прибираю, щоб Борис не підсолював.
— Чоловіки люблять солоне та гостре, — сказала мама.
— Так, — погодилася Аліна, — люблять. Вони багато чого полюбляють. А після п’ятдесяти платять за це своїм здоров’ям. Згадай тата.
— Вам ще зарано про це думати, — сказала Ганна Вікторівна. – І тобі, і Вікторові ще тридцяти нема.
– Про це думати ніколи не рано і ніколи не пізно, мамо, – сказала Аліна і вимкнула суп. — Хай доходить.
Заглянувши в духовку, Аліна вимкнула її.
— Вечеря готова, — сказала Аліна. – Пішли до кімнати. Скоро Борис прийде. Вечеряти будемо.
За тиждень до цього у Бориса з Ганною Вікторівною відбулася розмова.
— Ганно Вікторівно, — сказав Борис, — мені треба з Вами поговорити. Справа дуже серйозна. Воно стосується Алвни
— Ах, — сплеснула Ганна Вікторівна руками. — Боря, невже щось трапилося?
— Не сталося, — суворо промовив Борис. — Але не виключено, що станеться.
— Ой…
— Якщо не вжити відповідних заходів, — сказав Борис. – Не турбуйтесь. Головне я зроблю сам. Але невелика Ваша допомога, Ганно Вікторівно, не завадить.
— Боря, та я чим зможу, допоможу Вам. Ви ж знаєте, як я до Вас ставлюся. Дорожче за Вас в мене немає нікого.
— Коли я одружився з Вашою дочкою, Ганно Вікторівно, я будував певні плани, — сказав Борис. – У мене були деякі розрахунки.
– Розрахунки? — не зрозуміла Ганна Вікторівна.
– Види на майбутнє, – пояснив Борис.
— А-а,— Ганна Вікторівна з тривогою слухала зятя.
— Я полюбив Вашу дочку за те, що вона розумна, гарна, самостійна, — продовжував Борис. — Коли ми з нею познайомилися, вона… Як би це сказати, щоб Ви мене правильно зрозуміли. Одним словом, вона займала досить міцне становище у суспільстві.
Вона працювала. Керувала великим колективом. На неї чекало велике майбутнє. І зарплата в неї була така сама, як і в мене. Справа, звісно, не в зарплаті, Ганно Вікторівно. Зрозумійте мене правильно. Я не через гроші.
– Я розумію.
– А зараз що? — дивуючись, продовжував Борис. — Тільки-но вона стала моєю дружиною, вона звільнилася з роботи і тепер взагалі ніде не працює. Сидить цілими днями вдома. Я розумію, якби вона сиділа з дітьми. Але ж дітей у нас поки що немає. Що заважає їй, доки немає дітей, працювати?
Ви зрозумійте мене правильно, Ганно Вікторівно. Я не заради грошей. Але я боюся, що Аліна зовсім розліниться. Розумієте? А потім мені дорікатиме за те, що я їй не давав працювати.
— Розумію, — сказала Ганна Вікторівна.
— Я ж про неї турбуюся, — вів далі Борис. — Людина має приносити користь суспільству. Вона має десь працювати. Справа навіть не в зарплаті. Хоча, чого приховувати, додаткові гроші нам не помішали б. Погодьтеся.
— Я згодна, Боря.
— Уявляєте, які фінанси ми зараз мали б, якби вона знову повернулася на колишню роботу, — сказав Борис. — Та й їй самій було б спокійніше. Вона впевненіше дивилася б у своє майбутнє!
— Не розумію, в кого вона така пішла, — сказала Ганна Вікторівна. — І я, і її батько, ми все життя працювали. Я хоч і на пенсії, а й досі працюю.
– Треба їй допомогти, – сказав Борис. — Наставити, так би мовити, на правдивий шлях. Ганно Вікторівно, Ви зі свого боку поговорите з нею, га? А я поговорю з нею зі свого боку. Впевнений, що якщо ми діятимемо спільно, у нас все вийде.
— Але що мені сказати?
— Що сказати, я вас навчу, — відповів Борис. – За це не хвилюйтеся. Приїжджайте до нас через тиждень на вечерю та поговоріть з нею. А я поговорю з нею після того, як Ви підете.
Борис навчив тещу, як їй розмовляти з дочкою, та щасливий поїхав додому.
Пройшов тиждень. Вечеря, на яку було запрошено Ганну Вікторівну, пройшла чудово. Все було дуже смачно і всім сподобалося.
— Боря, — сказала Ганна Вікторівна, коли вийшла з зятем надвір і вони удвох чекали біля під’їзду таксі, — я все зробила, як ти сказав. Побалакала. Сказала все, як ти велів.
— Ви розумниця, Ганно Вікторівно, — радісно сказав Борис. — Решту зроблю я.
— Ну дай Бог, дай Бог, — казала Ганна Вікторівна, сідаючи в таксі.
Настрій Бориса був чудовим.
— Перший крок зроблено, — думав Борис. – Зараз зроблю другий.
Борис пройшов на кухню. Аліна мила посуд.
– Все в порядку? – Запитала Аліна.
— Все просто чудово, кохана, — сказав Борис.
— Ти чого посміхаєшся? — весело спитала Аліна.
— Так, — відповів Борис. — Згадав, як у нас із тобою все починалося.
— Так, — сказала Аліна. – І я пам’ятаю. Весело було. Є що згадати.
— А ти хочеш знати, за що я полюбив тебе? – Запитав Борис.
— Я це й так знаю, — відповіла Аліна. Вона перестала мити посуд і сіла за стіл навпроти Бориса, і хитро подивилася на нього. — Тут нема ніякого секрету.
Все пішло дещо не так, як очікував Борис. Він був упевнений, що після його питання, Аліна запитає його «за що?». А вона, виявляється, й так усе знає.
— А може, я тебе полюбив не за те, за що ти думаєш, — сказав Борис.
— Та за це й полюбив, — просто відповіла Аліна. — Більше мене любити нема за що.
«Та що б її, — подумав Борис. – Що не скаже, все невпопад. Що робити?»
Борису було потрібно, щоб Аліна вислухала його. Але вона ніби читала його думки і не давала йому можливості вести розмову у потрібному напрямку.
— І все-таки я розповім тобі, — сказав Борис. — Раптом ти дізнаєшся про щось нове.
– Це навряд, – сказала Аліна. — Я знаю себе як облуплену.
– А раптом? – Наполягав Борис.
Аліна посміхнулася.
— Ну, якщо тобі так хочеться, коханий, розкажи. За що ти мене полюбив?
“Ну слава Богу, – подумав Борис.”
І Борис розповів невелику історію. У ній він розповів Аліні про те, що його серце не так просто підкорити, як це може комусь здатися. Однієї лише жіночої краси Борису було недостатньо, щоб покохати жінку, а тим більше зробити її своєю дружиною. Аліні це вдалося лише тому, що вона поєднувала в собі всі ті жіночі риси, про які мріяв Борис.
Але зараз все полягало в тому, що Аліна стала іншою. І виходить, що Борис став перед нерозв’язною загадкою. Хто та жінка, яка поруч із ним і яка зветься його дружиною? Хіба ця жінка підкорила Борисове серце? Ні звичайно. Його серце підкорила зовсім інша жінка.
– І що нам тепер робити? — спитав Борис, закінчивши свою розповідь до Аліни.
– Ну-у, – задумливо промовила Аліна, – якщо все, що ти мені сказав, правда, то… У нас з тобою тепер лише один вихід.
– Який? – Запитав Борис.
– Розлучитися, – сказала Аліна.
– Ось як? — Борис із подивом дивився на дружину.
— Ну, не можу ж я тебе змушувати жити з жінкою, яку ти не любиш, — сказала Аліна. — З мого боку це було б несправедливо насамперед до тебе. Ти цього не заслуговуєш. Я недостойна тебе. Я вже не та, що підкорила твоє серце. Виходить, нам треба розлучитися.
– А іншого варіанта в тебе немає? – Запитав Борис.
– Іншого варіанту? – Аліна зробила здивоване обличчя. – Це як?
— Знову стати тією самою Аліною, яку я колись полюбив, — відповів Борис. — Тим більше, що для цього нічого такого особливого робити не треба. Достатньо просто піти на роботу.
Ну, невже тобі не хочеться працювати? Адже всі жінки мріють про самостійність, про незалежність від чоловіка. Хіба ти не хочеш цього? Усі твої подруги працюють. Одна ти не працюєш. Ось Рома, наприклад, очолює велику фірму. А Анжеліка – твоя ровесниця. Їй пророкують велике майбутнє у журналістиці. Чим ти гірша за Рому та Анжеліку? Чим ти гірша за інших успішних жінок?
— Мені байдуже, про що мріють усі жінки, коханий, — відповіла Алін. — І мені байдужі прагнення Роми та Анжеліки. Навіть якщо всі мріють, щоб їхні чоловіки сиділи вдома і нічого не робили, мене це не хвилює. У своєму житті я дотримуюсь одного простого принципу. Якщо в мене є чоловік, то нехай він мене і годує.
— Та хто тебе цього навчив! – Вигукнув Борис. – Аліна!
– Ніхто не вчив, – відповіла Аліна. — Сама вигадала. Це тепер мій принцип життя.
— Коли це ти придумала? – Запитав Борис.
— А от коли зрозуміла, що ти скоро зробиш мені пропозицію, то одразу й вигадала, — відповіла Аліна. — Чи бачиш, у чому річ. До цього я не розуміла, навіщо виходити за тебе заміж. Розумієш?
– Не розумію, – сказав Борис.
– І я не розуміла, – Аліна посміхнулася. — Задавала собі це питання і… не знаходила відповіді, доки не зрозуміла, в якому разі це має сенс.
— Виходить, ти вийшла за мене заміж, аби не працювати? – Запитав Борис.
– Ти неправильно вказуєш причину, – сказала Аліна. — Я вийшла за тебе не для того, щоби не працювати. А тільки якщо я не працюватиму, тільки в цьому випадку є сенс у тому, щоб мені стати твоєю дружиною.
Ну, навіщо мені працювати, якщо в мене є чоловік? Адже якщо в мене є чоловік, то нехай він і працює. Навіщо нам двом працювати? І коли ти зробив мені пропозицію, я відповіла згодою лише тому, що знала, навіщо це роблю. Щоб не працювати. Не витрачати своє життя на це заняття, а присвятити його чомусь іншому.
– Я правильно зрозумів, що якщо я від тебе піду, то …
— Як тільки ми з тобою розлучимося, то відразу я піду знову працювати, — сказала Аліна. – У цьому можеш не сумніватися. Але до того часу… Вибач, коханий. Не бачу сенсу.
— Ми мали б більше грошей, — сказав Борис.
– Мені вистачає, – відповіла Аліна. — Якщо тобі мало, то заробляй більше. Я не проти, якщо ти зароблятимеш більше. Але на мене у цій справі не сподівайся.
– Але я…
— А ти зараз подумай над чим, — перебила його Аліна. — Чи ти любиш мене таку, яка не хоче працювати? Якщо ні, то нам краще розлучитися зараз. Тому що доти, доки ти мій чоловік, я працювати не збираюся. Зрозумів? Не подобається, то знайди собі іншу. Рому, наприклад, чи Анжеліку, якій пророкують велике майбутнє у журналістиці. Вони обидві незаміжні.
Навколо дуже багато працьовитих жінок, які мріють про те, щоб багато заробляти, займати високе становище тощо. Але ж це не я. Я інша жінка. Я жінка, яка впевнена, що чоловік для того тільки й потрібний, щоби звільнити жінку від роботи. Щоб вона займалася, чим хоче. Зрозуміло!
— А що ти хочеш робити? – Запитав Борис.
– А ось те, чим я зараз займаюся, – відповіла Амалія. — Мрію про наше майбутнє з тобою. Ось, наприклад, через три роки я стану мамою, а ти татом. Я про це мрію. Наразі дуже багато цікавого матеріалу вивчаю на цю тему. І це те, що мене найбільше хвилює.
А ти що мені пропонуєш? Хвилюватися про виробництво? Як зробити собі успішну кар’єру? Хочеш, щоб я була, як Рома чи Анжеліка? Брр. Не хочу. Мені це не цікаво.
— Зрозуміло, — сказав Борис. – Я все чудово зрозумів. Мене все влаштовує. Про роботу більше жодного слова. Мрій. Вивчай. Мене також все влаштовує.
Цієї ночі Борис довго не міг заснути. Все повертався з боку на бік, переживаючи, що почав цю дурну розмову зі своєю дружиною.
— Ще навіщось і тещу в цю справу вплутав, — думав Борис. — Тепер треба з нею порозумітися. Адже вона просто так не відчепиться.
Аліна стала мамою вже за два роки. А через три роки вона вже мала двох дітей. Вона, як і раніше, ніде не працює і не збирається. Мріє про велике майбутнє своєї сім’ї. Зарплати Бориса їм на все вистачає.