Чоловік думає, що я з дітьми є причиною всіх його нещасть

Мама виховувала мене одна. Мені завжди хотілося, щоб у нас була повна сім’я, але тато до нас так і не повернувся, а другий раз заміж мама так і не вийшла.

Думала, що якщо я і народжу дитину, то вона повинна буде рости в повній сім’ї: з мамою і татом.

Заміж вийшла через 6 років після закінчення медінституту. Познайомилася в міській лікарні з колегою лікарем. Все почалося зі звичайного роману. Ми приховували стосунки від колег. Розписалися трохи пізніше. Разом проводили не так багато часу. Чоловік працював у лікарні й міській поліклініці. Я з часом звільнилася з лікарні, влаштувалася в військову поліклініку + підробляла в приватній клініці.

Потім завагітніла і народила. У мене була двійня. Декрет для мене перетворився на суцільний недосип. Від втоми просто валилася з ніг.

Щоб не втратити кваліфікацію, вийшла відносно рано на роботу. Але довелося обом змінювати графік роботи, щоб малюки не залишалися одні.

І тут почалися проблеми. Чоловік точно не був готовий до дітей. Почалися сварки. Далі гірше. Роки пролітали. Зараз діти вже ходять в перший клас. Зате чоловік став дуже дратівливим та запальним.. На дітей тільки гарчить і цокає. Нормально перестав спілкуватися і зі мною. Все йому не так: їжа не така, діти поводяться неправильно. Періодично напивається без жодних причин.

Я до останнього трималася за чоловіка … а тепер сумніваюся, чи правильно вчинила. Дітей він точно не любить – тільки кричить на них, не грає, не спілкується. Погляд став у чоловіка … немов ми винні у всіх його бідах. Діти його бояться. До мене він вже давно охолонув. Може когось собі завів … Кожен день хочу з ним поговорити з приводу нашого майбутнього, але всякий раз відкладаю. Я знаю, чим закінчиться ця розмова … Ми розлучимося. З одного боку хочеться з ним розлучитися, а з іншого боку дуже страшно …