– Я ненавиджу свою племінницю. – сказала жінка на прийомі у психолога

Нещодавно на прийомі у мене була виснажена, втомлена жінка з одним єдиним питанням – як не збожеволіти в найближчі пів року.

Річ у тім, що вона змушена була взяти маленьку племінницю до себе додому, оскільки її сестра опинилася в лікарні, а рідних у них немає.  Якби не ця вона, дівчинка потрапила б в дитячий будинок. Жінка, кинувши все, помчала в інше місто за дівчинкою.

Племінниці два рочки, а у моєї клієнтки свої діти – дочка 7 років і маленький син, якому пів року. Природно, племінниця кричить цілодобово, розносить  все навколо, в домі тихий жах, жінка кричить на всіх – чоловіка, дітей, племінницю.

– Але ж я її ненавиджу, я її бачити не можу, я дні рахую, коли сестра вийде з лікарні й забере її, хоча раніше хотіла забрати дитину на рік, щоб сестра відновилася. Тепер не хочу, бачити її не можу, ледве стримую себе, щоб не стукнути її, як слід. Боюся за себе, дітей шкода, чоловік злий, скажіть, як пережити цей час?

В кінці сеансу жінка трошки заспокоїлася. Вона зрозуміла, звідки беруться ці «звірячі» емоції. В розмові ми торкнулися її відносини з власною сестрою. Сестра була старшою і моїй клієнтці частенько від неї діставалося. Тепер несвідомо вона відіграється на племінниці, ну і, звісно, не треба бути психологом, щоб зрозуміти, що вона неймовірно втомилася – троє дітей, адаптація, все догори дном, погано всім – і їй, і чоловікові, і дітям.

– Добре, що скоро все закінчиться, – в кінці сказала вона, – але ж ми раніше з чоловіком думали про прийомних дітей, хотіли усиновити хлопчика. Тепер я розумію, що чужі діти – це інша історія. Свої ТАК не дратують ….