Ідеальних відносин не буває, думала я, образившись на чоловіка

Днями посварилися з чоловіком. Все стандартно, як у всіх: я в декреті, цілий день з дитиною, він працює. В суботу я розраховувала на нього  вдома,  а у нього  виявилися  якісь справи,  ну і понеслося…

Загалом, домашня рутина заїла мене, робота – його, у всіх накипіло і рвонуло. І ось сиджу я така вся ображена, чоловік пішов, дитина спить, а я гортаю стрічку новин в фейсбуці та натикаюся на фоточки однієї знайомої.

«Ось вони – ідеальні відносини!» – думаю я, роздивляючись щасливу пару на гірськолижній трасі. Ні, на обличчях у них щастя не написано, обличчя приховані за величезними гірськолижними окулярами, але ж разом катаються в вихідний, он, біля підйомника селфі яке гарне, хоча у них теж дитина – ровесник нашого. Але ідеальність відносин, звісно, не в зображенні на тлі снігових гірок, там інша історія.

Пара ця разом вже давно, років 7 або 8. Дівчину я знаю років п’ять приблизно, ми з нею займалися разом танцями, та й зараз зрідка перетинаємося на тренуваннях. З її чоловіком не знайома, на фотографіях його присутність завжди позначено, але обличчя не розгледіти, в загальному, інтрига. Але цікаво інше: весь той час, що вони зустрічаються, вони … саме зустрічаються.

Попри наявність дитини 2,5 років, вони не живуть разом. Вона живе з мамою і сином, він живе окремо, її та дитину повністю забезпечує і спілкується з сином по вихідних. Причина всьому – його жорстка позиція: я не можу ні з ким жити, тільки один, навіть з тобою, кохана, пробач. Звісно, моя знайома розраховувала зовсім на інше: ладно, поки дітей немає, але з вагітністю-то все напевно зміниться!  Але ж ні, позиція чоловіка тверда й оскарженню не підлягає. Знайома, звичайно, ображалася, переживала, але змінити нічого не змогла.

І ось дивлюся я на їх фотографії й думаю: а, може, позиція її чоловіка правильна? Можливо, в цьому і є щастя, а так само запорука ідеальності відносин? Вони не проживають на одній території,  не муляють один одному очі, не дратують один одного розкиданими шкарпетками та бризками на дзеркалі у ванній, у неї нема потреби готувати кожен день йому щось смачненьке, а він не чує ниття на тему «як я втомилася в цій одноманітності» день у день. Не життя, а свято якесь!

Розмірковуючи на тему чужого щастя, я з сумними думками відправилася на кухню готувати вечерю. Син прокинувся і почалося звичайне: полуденок, ігри, мультики, «ні, на вулицю не йдемо, у тебе соплі, а там вітер». А вечеря все ще не готова, тому що весь час відволікаюсь.

Тут в коридорі грюкнули двері – чоловік повернувся, заходить в кухню. Я з максимально незалежним виразом обличчя   розвертаюся від плити й втикаюсь носом в букет квітів.

– Тату, ходи до мене! – син за руку тягне батька в кімнату, а я спокійно закінчую готувати, прислухаючись до веселощів в кімнаті.

Ні, все-таки ідеальних відносин не буває. Бувають відносини, які дарують щастя, попри тимчасові непорозуміння і сварки. Життя окремо, напевно, має свої переваги, але, мабуть, це не моє. Приблизно такі думки були в моїй голові, коли я кликала своїх чоловіків вечеряти.