Чому інші змушують нас відчувати провину за те, що ми можемо жити нормально

Чому  люди з нашого оточення відчайдушно намагаються залізти в чужу кишеню і все перерахувати, виливши при цьому нам на голову відро смердючої заздрості. Невже так важко порадіти за когось, або просто промовчати?

Два місяці тому ввечері сиджу за ноутом, обираю куди поїхати у відпустку.  В месенджер пише знайома, запитує, чим займаюся. Я відповідаю, що  дивлюся варіанти відпочинку. І тут отримую відповідь:  «Ну ти то можеш собі це дозволити, а у мене ось діти голі й босі, не до відпусток, треба по магазинах розпродажу шукати».

І звучить це як докір, ніби я так сильно винна в тому, що просто хочу відпочити. Треба було сказати, напевно, що збираю пляшки, потім піду здам. Ця відповідь знайому влаштував би значно більше.

Минулого тижня сиджу в гостях, за столом. Задзвонив у мене телефон, я взяла трубку, вийшла, потім повернулася. Коментар знайомого: «Знову телефон поміняла?». Ну так, я поміняла, тому що захотіла телефон з екраном побільше.

Але я не встигла нічого пояснити, бо почула: «Ну з твоєю зарплатою ти можеш собі дозволити, а мені ось за минулий місяць не заплатили навіть, а дітей годувати треба, не до телефонів».  І знову це звучить з докором, ніби я роблю щось жахливе!

Не варто описувати, що я чула, коли завела пару мейн-кунів. Починаючи від «краще б дітей завела», закінчуючи «ми сім’єю пів року живемо на такі гроші, а вона котів купує». Я завела кота за свої гроші, я ж не питаю інших, на що вони свої кошти витрачають. Ось так і з’являються буркотливі любителі котів.

Чому ми повинні виправдовуватися за те, що живемо так, як нам хочеться? Ми не заводимо 3-х дітей якщо розуміємо, що не можемо собі цього дозволити? Чому потрібно відчувати себе винуватим, якщо можеш дозволити собі більш чи менш нормальний спосіб життя.

Іноді здається, що критерій «нормальності» – це фінансові труднощі, вічна втома і боротьба за виживання. Ось тоді буде що обговорити за застіллям і ніхто не засудить.