– Пішов тато, я тепер за старшого, так ви йдете?
Коли мені було 8 років, ми з батьками переїхали в райцентр. Тата перевели на керівну посаду, а згодом і мама знайшла непогану роботу. Мені довелось звикати до нової школи та нових дітей на подвір’ї.
Аня жила у квартирі навпроти зі своєю мамою і була на два роки молодшою за мене. На перервах бувало я смикав її за коси, а коли підріс почав проводжати до будинку і захищати від кривдників. Охочих було хоч відбавляй – з того часу, як не стало її батька, мама запила і зовсім перестала стежити за дочкою. Потім вона зникла.
– Мамо, а де Аня? – запитав я, коли вже тиждень дівчинка не з’являлася в школі й на вулиці.
– В дитячому будинку вона синку, – погладила мене по голові мама.
– Що ж це значить, я більше її не побачу?
Вона помовчала, а потім сказала:
– Саша, забудь ти про Аню. Краще математику підтягни, кінець чверті на носі …
Через кілька років я закінчив школу і пішов в армію, а коли повернувся першим же ділом в надії постукав в заповітні двері. Мені відкрила красива доросла Аня. Вона посміхнулася, кинула кілька чергових фраз, а потім я побачив її кругленький живіт і чоловіка, який визирнув з-за її спини.
– Хто там, Аню?
– Так сусід, давно не бачилися. Гаразд. Заходь якщо що…
Вона закрила двері, а я ще довго стояв у коридорі, прислухався до голосів, віддаленому сміху і лише одна думка крутилася в голові: «Запізнився …»
Потім я поїхав до тітки, вступив до університету, там і влаштувався на роботу, кілька разів на рік незмінно відвідував матір, батька в живих уже не було. Вона просила повернутися, але я не міг жити й бачити Аню кожен день, дуже вже недооцінював я своє колишнє захоплення цією дівчиною. Лише зараз я зрозумів, що любив її весь цей час і кожну зустрічну мимоволі порівнював з нею.
Час минав, в рідне місто я повернувся, коли захворіла мама. У перший же вечір побачив її … вона була така ж красива. А поруч з нею крокував її вже син …
– Дядя Саша, допоможіть нам з мамою ліжечко зібрати для сестрички, – на порозі стояв сусідський хлопчина Коля і запитально дивився на мене.
– Звичайно допоможу, а батько то де ваш? Давно не бачив…
– Пішов тато, я тепер за старшого, так ви йдете?
Того вечора ми, зібравши дитяче ліжечко ще довго сиділи на кухні, пили чай, згадували дитинство і юність. Аня розповідала, як їй нелегко довелося в дитячому будинку, Коля крутився поруч, показуючи мені свої іграшки й книги. На мить я уявив собі, що не було цього іншого чоловіка в житті Ані, що поруч зі мною любляча дружина і син…
– Спасибі тобі Саша за все, – сказала вона тоді, – ось якби Михайло був таким … ми розлучаємося.
– А як же…
– Дитина? Нічого, виховаю, я сильна, я впораюся. Ось тільки чоловічої руки іноді не вистачає в домі, – сказала Аня з сумом.
– Так клич, якщо треба, я тепер тут буду, нікуди не поїду …
А потім Аню поклали на збереження, Миколу я забрав собі. Так ми й прожили з ним удвох два місяці, що залишилися до появи на світ його сестрички. Я навів порядок в домі, практично кожен день ми вирушали на прогулянки, їздили в кіно і парк.
– Дядя Саша, будь моїм татом – якось сказав Коля, серйозно поглянувши на мене.
Я не знайшов, що відповісти, за весь цей час я так прив’язався до хлопчика, що зовсім не уявляв собі наше життя окремо. І напевно тому, коли я зустрів щасливу Аню з малятком з пологового будинку, питань більше ніяких не залишилося.
Через кілька місяців ми розписалися, я дав Насті своє прізвище. Ось уже п’ять років я повертаюся після роботи в теплий і затишний дім, до дітей і люблячої дружини. Ось воно щастя, а більшого мені й не треба.