– Якщо дитина тобі не потрібна – відправиться в дитячий будинок, ось і все
Дочці Лідії Семенівни, Ірині, тридцять. Мама називає її «недолугою» і дуже на неї сердиться, адже є за що. Іра з дитинства не була слухняною: вчилася погано, уроки прогулювала, зв’язалася з поганою компанією, курила, випивала. Бурхлива молодість увінчалася незапланованою вагітністю в дев’ятнадцять років невідомо від кого, претендентів на роль батька було кілька.
– Я її благала зробити аборт, була категорично проти дитини. Але хто б мене слухав, – зітхає Лідія Семенівна.
Уже через пів року після народження Павла, Ірина награлася «в дочки-матері», вщент посварилась з Лідією Семенівною і пішла будувати своє життя, «тимчасово» залишивши сина з бабусею. Втім, обіцяла забрати, як тільки влаштується.
– Немає нічого більш постійного, ніж тимчасове! – розводить руками Лідія Семенівна. – Про те, що дочка забере сина і виховуватиме сама, давно вже і мови не йде …
– Вона хоч згадала про сина за одинадцять років? – співчутливо розпитує подруга.
– Кілька разів дзвонила, навіть гроші присилала … Два рази по дві тисячі, і один раз – п’ять …
– Шикарно … У рік по тисячі навіть не виходить!
– Не те слово…
Павло був дитиною нервовою і дратівливою, до того ж алергік. Не спав ночами, погано їв, раз у раз покривався коростою, запросто хапав всі віруси, хворів часто і довго – з величезною температурою і всілякими ускладненнями. З розвитком теж було не все гладко.
Лідія Семенівна тягала хлопчика по лікарях і логопедам, а ще ж доводилося працювати, щоб звести кінці. На роботі відверто дивилися косо через постійні лікарняні, відгули та форс-мажори.
– Ну а що, їх теж можна зрозуміти! – зітхає Лідія Семенівна. – Працівниця гірше матері-одиночки. Тим хоч бабусі допомагають, іноді батьки дітей, їхні родичі. Мені не допомагав ніхто! Взагалі! .. Дзвонять з саду – у дитини температура, забирайте. А я перший день з лікарняного вийшла, два тижні просиділа. І що робити? Ох, директор кричав на мене, аж стіни дрижали. Ось так і працювала …
Зараз, звичайно, Лідії Семенівні з внуком вже набагато легше. У плані успішності він далеко не відмінник, але уроки робить сам, вчиться без двійок, самостійно їздить на спорт, хворіти став менше. Можна сказати, все налагодилося. А тут знову дочка …
– Я сама, звичайно, винна! – зітхає Лідія Семенівна. – Упустила я її. Неправильно виховала. У підсумку ось розплачуюсь, несу свій хрест …
– Що, і далі нести будеш? – розпитує подруга. – Другого онука теж тепер візьмеш на виховання?
– Ну вже ні! – скидається Лідія Семенівна. – Я їй вчора відразу сказала – на мене не сподівайся. Якщо дитина тобі не потрібна, значить відправиться в дитбудинок, ось і все! І без варіантів навіть. Другого мені не витягнути. Хоча Ірка планувала мені й другого скинути. Стала мені говорити, що у неї борги, кредити, вона народить і їй треба працювати у дві зміни, щоб розплатитися. Але я навіть слухати не стала. Сказала, що це не мої проблеми, мені вже одного вистачило. Це тоді я ще молодше на десяток років була. Зараз взагалі не знаю, як би впоралася …
– Годі тобі … Судячи з усього, аборт робити пізно, дитина все одно буде. Ну не в дитбудинок же її, справді?
– А чому це не в дитбудинок? У мене немає ні сил, ні можливості, ні бажання її брати і крапка. Нехай виховує сама, я ж не забороняю. Я навіть Павла на неї вже не вішаю, ладно, проїхали. Але скажи, ти справді вважаєш, що я повинна впрягтись ще й зараз? А якщо вона через рік третього народить? .. Про мене щось ніхто не думає! А мені ще Павла вчити, між іншим. На це теж сили потрібні …
Непростимо і жорстоко навіть думати про таке, щоб здати малюка, у якого, крім матері, є рідна, здорова і відносно молода бабуся? Лідія Семенівна, яка має намір здати внука в дитбудинок – моральний урод?
Або вона цілком справедлива? Просто тверезо оцінює свої сили та розуміє, що не потягне. Зрештою, бабусю ніхто не питав, чи варто народжувати цю дитину. Так що тепер вся відповідальність – на недолугій матусі й тільки на ній.