– Донечко, пробач її, вона – сирота, їй стільки всього довелося пережити…
Оля мені не рідна сестра. Їй було вісім, а мені десять років, коли батько привів її до нас додому.
– Знайомтеся, Оля, тепер вона буде жити з нами, – посміхнувся він, а я відразу ж подарувала дівчинці свою найулюбленішу ляльку і посміхнулася.
– А у мене була гарніша, тато дарував, – відповіла вона, а її очі хитро заблистіли…
Оля – рідна дочка двоюрідного брата батька. Коли її батьків не стало, мій тато не роздумуючи забрав дівчинку собі. З того часу, що б я не сказала, вона сприймала в штики. В її половину кімнати плавно перекочували мої найулюбленіші книги та іграшки. Батьки частенько приймали її сторону під час наших сварок. Але коли мені було до болю прикро і я стискала кулаки, перед очима вставав батько зі своєю фразою: «Донечко, пробач її, вона – сирота, їй стільки довелося пережити …»
Ми виросли, закінчили інститути, я вийшла заміж за свого однокурсника Михайла і переїхала до нього. Чоловік розвивав свій бізнес, я допомагала, за кілька років ми встали на ноги, купили квартиру. Потім я народила сина – Назара.
Олю чоловік покинув заради якоїсь гарненької дівчини на восьмому місяці вагітності. Вона перебралася назад в рідну домівку. Батька з матір’ю тим часом вже не стало, вся квартира повністю була в розпорядженні сестри, хоча моя частка в ній теж була.
Проіснувавши кілька років, наша компанія почала приносити одні збитки. Як би чоловік не намагався, борги росли в геометричній прогресії. Довелося терміново продавати квартиру і машину, щоб розплатитися з банками.
Після цього чоловік опинився в лікарні, не витримало серце, зібравши останні заощадження, я оплатила ліки і операцію …
Пам’ятаю день, коли ми з сином брели від Олі, падав перший сніг, син боязко ступав по скрипучому білому килиму і посміхався, а я плакала, не знаючи, де провести нам цю ніч. Сестра зачинила двері прямо перед моїм носом. Так ми добрели, точніше я донесла сплячого сина до вокзалу, погодувала, там ми і провели кілька ночей.
На третій день до нас підійшла бабуся, вона торгувала на вокзалі своїми домашніми заготовками і старими книжками.
– Доню, бачу вам немає куди піти, а мені якраз потрібна помічниця. Давай, перебирайся до мене, потихеньку проживемо, не діло тут з дитиною мерзнути…
Я розплакалася, подякувала бабусі за допомогу. Так ми оселилися у баби Марії. У неї ми з Назаром прожили кілька місяців, я допомагала бабусі по господарству справлятися, почала шити на її старенькій машинці речі: постільна білизна, комплекти для малюків, речі розходилися на ура, а я приносила зайву копієчку в наш скромний бюджет.
Незабаром все стало потихеньку налагоджуватися. Чоловік пішов на поправку, я його забрала з лікарні вже на знімну квартиру. А потім він неочікувано отримав спадок від далекого дядька. Грошей вистачило на покупку заміського будинку, де ми стали жити вчотирьох. Бабусю Марію я забрала з собою, вона стала хворіти, а дбати про неї було нікому …
– Ну привіт, сестричко, – якось на порозі будинку стояла Оля, – добре живеш, будинок який гарний у вас, можна зайти?
– Заходь, гостею будеш. Яким вітром? – сказала я.
– Світлано, грошей я прийшла просити, син захворів, а колишній всі мої заощадження забрав і поїхав, квартиранти як на зло не йдуть знімати кімнату, я в розпачі…
– Добре, сестричка, допоможу, ти перебирайся з сином до нас, будинок великий, місця всім хвалить, а свіже повітря піде не користь дитині.
Увечері ми з чоловіком, уклавши сина, сиділи в саду, стояла ясна зоряна ніч і було так добре і затишно, як в дитинстві.
– Кохана, не перестаю тобою захоплюватися, – сказав чоловік – твій вчинок гідний поваги, будь-яка інша і на поріг би сестру твою не пустила, але вона – не ти.
– Любий, я так рада, що ти не сердишся на мене за це! Тато перед своєю смертю попросив, щоб я дбала про неї, і її сина. Більше у сестри нікого немає крім нас …
Чоловік посміхнувся і обняв мене ще міцніше …