– Коли вже ти її дітей в дитячий будинок відправиш?

Ми з Іваном були одружені вже чотирнадцять років до того моменту. У нас  все було добре, ми навіть сварилися дуже рідко. Нашій дочці, Насті, було одинадцять. Вона росла спокійною і слухняною дівчинкою.

А ось у моєї молодшої сестри сімейне життя склалося не так гладко. Марина вийшла заміж за вдівця, який виховував один двох дітей: хлопчика і дівчинку. Сестра прийняла дітей, ставилася до них, як до рідних. Але, через безглузду випадковість, її чоловік помер через три роки, після їх одруження.

Більше родичів у дітей чоловіка не було, тому Марина оформила опіку на себе і стала виховувати нерідних сина і дочку. Люди навколо не розуміли сестру, вважали, що даремно вона відмовилася від особистого життя на користь чужих дітей. Я ж, навпаки, завжди її підтримувала і допомагала по можливості.

Сестра захворіла, коли її прийомним дітям було сім і дев’ять років. Вона довго лежала в лікарні, переносячи одну операцію за одною. Дітей ми з чоловіком забрали до себе на час. Іван був не дуже задоволений цим, але терпів, сподіваючись, що Марина скоро видужає і наше життя повернеться в нормальне русло.

Але цього не сталося. Серце моєї сестри не витримало чергового наркозу і її не стало. Гіркоту такої втрати підсилили слова чоловіка, сказані ненароком:

– Коли вже ти її дітей в дитячий будинок відправиш?

Я якось навіть і не замислювалася ще над долею цих дітей, а чоловік уже все вирішив, причому ось так от грубо і відразу. Довелося мені взяти себе в руки та розібратися зі своїми почуттями та емоціями.

– Любий, я не хочу віддавати їх в дитячий будинок … як вони там будуть … вони ж домашні … пропадуть там … Давай опіку оформимо?

Іван категорично відмовився йти мені на зустріч. Мало того, він різко заявив:

– Візьмеш чужих дітей, подам на розлучення!

Переді мною стояв важкий вибір: зруйнувати своє особисте життя або допомогти двом одиноким дітям. Я, як і моя сестра колись, вибрала друге. Я була впевнена, що Іван не припинить спілкування з власною дочкою після розлучення і це було головним на той момент. А я … а що я, пожила вже заміжня, вистачить, краще вже добру справу зробити, ніж жити з думкою про те, як там ці дітки в дитячому будинку мучаться …

Я повідомила про своє рішення чоловікові. Він зібрав речі й пішов. Незабаром я отримала повістку на розлучення. До розлучення я встигла оформити опіку. Тепер я була багатодітною матір’ю. Зовсім не шкодую, що зробила такий вибір. А Івана вважаю, якоюсь мірою зрадником, адже він  не підтримав мене в такій складній ситуації.

Через чотири роки після розлучення я зустріла Миколу. Він був трохи старший за мене. Свої діти у нього були вже дорослі, жили самостійно, моїх він прийняв без проблем. Так що, діти – це зовсім не обов’язково «хрест» на особистому житті, якщо чоловік любить жінку, то він полюбить і її дітей, і, не важливо, рідні вони чи чужі, вся справа в людині …