Завдяки скаргам сусідки, багатодітна мама отримала премію

Сім’я Світлани  минулого року переїхала зі столиці в невеличкий райцентр. Чоловікові Світлани на роботі запропонували перевестись туди на керівну посаду. В Києві було простіше, адже там всім байдуже на незнайомих людей, а от в маленькому містечку всі одне одного чудово знають.

Світлана довго не могла звикнути до такого, але вони вирішили з чоловіком, що так буде краще і їх дітям і їм самим, в майже 40 років вже хочеться тиші та спокою, а в столиці постійний шум. Вони продали свою скромну двушку в столиці та купили величезну простору п’яти кімнатну квартиру на другому поверсі в цьому містечку.

У  Світлани з чоловіком було 5 дітей, яких вона народжувала приблизно раз на півтора року. Коли вони переїхали, Світлана із задоволенням приступила до облаштування їх нового житла. Взагалі вона за покликанням педагог і дуже любить дітей, що частково пояснює той факт, що вона багатодітна мама і в декреті їй можна сміливо сидіти ще 2 роки, адже наймолодшій дитині всього рік.  Світлана давно не працює і невідомо, чи колись влаштується на роботу, тому що жоден роботодавець не буде радий такій працівниці, адже діти можуть хворіти, а в неї їх так багато.

Щоб зовсім не скиснути від одноманітності та не загубити свій професійний талант педагога, Світлана вирішила організувати садок на дому. Місто у них невелике і чутка про Світлану розлетілася швидко. Матусі приводили малюків до Світлани по черзі, хтось працював разом з нею. Плату брали недорогу, чисто символічно. Молоді мами були дуже вдячні дівчатам, тому що могли викроїти час для себе, хтось підробляв.

Загалом були задоволені всі, крім сусідки з 1 поверху. Вона постійно надзвонювала, то в поліцію, то в органи опіки. І одного разу у квартиру до Світлани прийшли інспектори.

Вони були настільки здивовані й це було помітно по їхніх обличчях. Милий інтер’єр, багато розвиваючих іграшок, порядок і акуратність, навчальні матеріали, дітки спокійно та організовано займаються, грає тиха музика. До слова сказати – ні до чого причепитися. Та й підприємництвом це не назвеш.

Матусі писали, що це благодійні внески, та й не завжди вони грошима розплачувалися, іноді звичайними фруктами. Жінки розподілили між собою, хто і що приносить. Грубо кажучи – справа для душі. Опитування жителів також показало, що Світлана привнесла в їх тихе містечко іскру радості та можливість молодим мама хоч трохи випочити, та й соціалізувати дітей, тому що в місті садів майже не залишилося.

В результаті чутки дійшли до місцевого управління освіти. На день міста Світлану з її сім’єю викликали на сцену та оголосили про те, що Світлані та її сім’ї присуджується премія, а також їм виділяється куточок в старому місцевому клубі, де вони можуть організувати дитячий садок вже на більш комфортній для них площі.

Допомагали в облаштуванні всім містом і вже через 2 місяці сталося відкриття. Прийшли всі й навіть сусідка, так … так та сама, яка скаржилася. Вона з таким діловим виглядом, трохи задерши носа, але вже з посмішкою зазначила:

– А що ви хотіли, адже у мене теж підростають 2 внучки.

Всі засміялися. Але навіть не це головне. Ви не повірите, але сьогодні саме вона – одна з найбільш затятих захисниць ініціатив Світлани. Ось так буває в житті.

Блиск в очах і віра у свою справу здатні творити й не такі чудеса. Втім Світлана на жінку і не  ображається і з кожним днем розуміє, о як же їй пощастило з сусідкою, адже якби не вона, то тулилися б вони як і раніше в їх квартирі.

Тож нічого просто так не відбувається, все тільки на краще!