– Я для дочки тепер ворог. Все тому, що я допомогла їй у важкий момент не так, як вона того хотіла! Не давала їй гуляти, особисте життя влаштовувати, хоча і не була зобов’язана!

Шість років тому дочка Ірини Іванівни, Аня, з дворічним сином на руках повернулася до матері після розлучення. Без копійки грошей, з наспіх зібраними в сумку речами та морем емоцій. Йти Ані більше було нікуди – з чоловіком вони, крім дитини, нічого не нажили.

– Я не здивувалася, бо воно одразу було зрозуміло, що так і буде, – розповідає Ірина Іванівна. – Мені цей її чоловік ніколи не подобався. Але хіба ж матерів в таких справах хтось слухає? У підсумку вийшло все так, як я попереджала … Звичайно, я її прийняла, а що поробиш! Все-таки рідна дочка … Виділила їм з сином кімнату, взяла на повне своє утримання. Але попередила відразу, що жити в моєму домі будемо за моїми правилами. Ну а як ще? Я в домі господиня і гроші в сім’ї заробляла на всіх теж я!..

Грошей Ірина Іванівна дочці не давала – з якою б дива ще? Через якийсь час Аня почала отримувати від колишнього чоловіка аліменти – щось близько півтори тисячі. Половину цієї суми Ірина Іванівна забирала у дочки «на проживання».

– Що й казати, їхнє з дитиною проживання та харчування обходилося мені як мінімум на порядок дорожче! – зітхає Ірина Іванівна. – Її ці копійки нічого не вирішували. Але вона доросла людина! Повинна брати участь у витратах. Щоб розуміла, що все не з неба падає! Що все дорого! Тим більше вони з дитиною впродовж дня були вдома, комунальними послугами користувались…

Красивого одягу і розваг в Ані не було, але мати годувала її й дитину, купила їм найнеобхідніше з одягу і взуття, зрідка балувала онука солодощами та простими іграшками.

– Голодними вони у мене не сиділи точно. Ситі були, одягнені теж. Без надмірностей, без делікатесів, але все ж! Натомість я вимагала від доньки зовсім небагато – підтримувати чистоту у квартирі та самій займатися своєю дитиною. Усе! Але вона і цього не хотіла робити. Вічно корчила незадоволену морду – то не тим тоном я їй слово сказала, то косо подивилася, то дорікнула за бардак у квартирі! .. Злилася, що я на роботу її не пускаю. Їй хотілося, звісно, щоб я сиділа з внуком, а її б відправила хвостом крутити в офісі, адже так веселіше і цікавіше! Вбратися, нафарбуватися, вийти в люди … Про те, що мені може бути непросто з маленькою дитиною цілими днями й що роботи я потім більше в житті не знайду – вона, звичайно, не думала …

Таким чином, зі сварками та скандалами, Ірина Іванівна з дочкою з гріхом навпіл дожили до трьох років дитини. Як тільки з’явилася така можливість, Аня спробувала влаштувати сина в садок і вийти на роботу. Але нічого з цього не вийшло. Хлопчик почав хворіти без перерви й Ані довелося звільнитися.

– А винуватою виявилася я! – розводить руками Ірина Іванівна. – Працювати їй не давала, гуляти не пускала, подруг-друзів запрошувати в гості не дозволяла, докоряла тарілкою супу … Та ще й з дитиною не хотіла сидіти, он як! Чудовисько, а не мати! .. Але вибачте, це не я вискочила заміж за виродка, нікого не слухаючи навколо і не я дитину народила! Не мені цю кашу і розсьорбувати …

Через якийсь час Ані все-таки вдалося прилаштувати сина в домашній дитячий садок до багатодітної сусідки, а самій знайти непогану роботу. Поступово жінка встала на ноги, зняла кімнату неподалік, поїхала від матері, до слова сказати, з тією ж валізою, що і прийшла на батьківський поріг два роки тому. І з того часу вона з матір’ю не спілкується, зовсім. Обрубала кінці.

– Ще й з сестрою мене посварила! – пояснює Ірина Іванівна. – Всім родичам розповідає, які я їй нелюдські умови створила, бідоласі. Сестра мене тепер дорікає, що я дочці рідній жити не давала. Каже, от якби моя дочка прийшла до мене з малюком, так я б все для неї зробила і ніколи поганого слова не сказала! Сиділа б з дитиною, дочку відпустила б працювати та гуляти, особисте життя влаштовувати, поки молода … Ага, теоретики всі! Якби та якби! Ех … Ну що сказати, значить, я не мама, а єхидна, так і запишемо. От не роби добра, не отримаєш і зла! Мабуть, заслужила я від дочки таке ставлення, так. Ну Бог їй суддя! Прийде ще до матері. Та тільки пізно може бути вже …

– Я ці два роки життя з матір’ю після розлучення без тремтіння згадати не можу! – з сумом в голосі розповідає Аня своїй новій подрузі. – Так, прийняла, спасибі, виділила шматок хліба і дах над головою. З будинку на вокзал з дитиною не вигнала. Хоча, може, чесніше тоді вигнати було вже, не знаю … Мабуть, не пропали б. Світ не без добрих людей…

– А що не так?

– Це було не життя, а якийсь пекло! Гнобила мене кожен день, як хотіла, змушувала п’ятий кут по квартирі шукати. Користувалася моїм безправним становищем. Щось тут не так, щось там не так. Безлад, мовляв, не прибрано, їжа НЕ приготовлена. А у мене дитина з температурою сорок, яка їжа? Я сама добу вже не їла тоді … Мама рахувала демонстративно: скільки води вилили, скільки світла використали. Потім побачила у мене аліменти й стала забирати половину – в рахунок оплати комунальних … Прямо так їй потрібні були ці мої копійки. Я б краще Давиду яблук купила на них … Та ладно, я вже все готова була їй віддати. Кілька разів вже на грані була, хотілось з вікна вийти та покінчити разом з усім …

– Нічого собі. А дитина?

– Ну ось, тільки через дитину ще трималася … Як тільки з’явилася найменша можливість, звісно, я тут же від матері з’їхала. Зайвого дня не залишилася. Зате зараз у нас з сином все добре. Він вчиться в школі, до другого класу перейшов, я працюю. Відкладаю гроші, думаю, через рік іпотеку візьму … Життя налагодилось, тільки ось час іде, а з матір’ю спілкуватися так і немає ніякого бажання … У нас на роботі жіночий колектив, багато дівчат розлучених, на жаль. Майже всі з мамами живуть. З ким не говорила – ні у кого таких відносин в родині немає! Матері сидять з онуками, відпускають дочок будувати особисте життя, зустрічатися, спілкуватися з чоловіками … І деякі знаходять хороших чоловіків, виходять заміж! Тільки одній, без допомоги, коли нема з ким залишити дитину, це нереально … Щоб побудувати міцні відносини, потрібен час, сили й хороший тил за спиною.

А як ви вважаєте, Аня має право ображатися на матір? Або повинна бути вдячна їй за те, що мати допомогла, як змогла? У важкий час не вигнала на вулицю і шматок хліба дала. А те, що не сюсюкала при цьому і не удавала, що їй все, що відбувається дуже подобається – ну вона і не зобов’язана була.

Може, Ірина Іванівна поводилася абсолютно правильно? Зате донька не стала засиджуватися і жаліти себе, а зробила все, щоб якомога швидше стати на ноги та з’їхати. Працює, квартиру буде купувати – молодець. Можливо, так набагато швидше особисте життя влаштує, ніж сидячи на сайтах знайомств і бігаючи з усіма на побачення.