– Ти прийшла! Я знала, що ти приїдеш, ти ж моя мама!
Сім років ми прожили з Тарасом в шлюбі, а діток Бог так і не послав. Хоча був у мене один шанс, але, на жаль, виносити дитину я так і не змогла. Після цього наші відносини з чоловіком зіпсувалися.
Він справді був чоловік непоганий і любила я його по-своєму, але коли він зібрав речі та повідомив, що йде в нову сім’ю, де скоро очікується поповнення, я зрозуміла і відпустила без жодних сліз та істерик. У Тараса і його нової дружини Світлани народилася двійня. Нарешті то він став щасливим батьком, ми навіть зідзвонювалися і я його щиро вітала …
– Маринко, так не можна, ти ще в няньки до нього запишись, – якось сказала Оля, моя давня найкраща подружка, бачачи як я переглядаю крадькома фотографії його нового щасливого життя в соцмережі.
– Нічого не можу з собою вдіяти, я так хочу теж знайти щастя в родині, виховувати дітей, пізнати радість материнства …
– Знаєш що, а чи не взяти тобі малюка в дитбудинку? У нас такі дітки хороші ростуть самі без материнської ласки й тепла. Ти б бачила, як вони чекають Маму й тата …
Оля працювала ось уже другий рік в дитячому будинку психологом, вона не перший раз розповідала про своїх малюків, а я все сумнівалася, чи зможу полюбити чужу дитину, як рідну, чи вийде з мене та Мама, яку ця дитина заслуговує.
– Не сумнівайся, подруго, ти будеш прекрасною мамою! – сказала Оля немов почувши мої думки.
І ось я стояла на дитячому майданчику, де грались діти, грались всі, крім цієї дівчинки. Вона сиділа одна на лавці перебираючи в руках камінчики. Не знаю чому, але мене немов магнітом потягнуло до цієї крихітки …
– Анічка – чудова дівчинка, вона сирота, її батьки потрапили в аварію чотири роки тому, напевно, дівчинка їх зовсім не пам’ятає. – розповідала Оля про свою вихованку, – залишилася одна старенька бабуся, тому Аня опинилася у нас. Бери, не пошкодуєш, я впевнена ти для неї станеш прекрасною мамою.
Я підійшла до дівчинки й спитала:
– Привіт, а чому ти одна сидиш, не граєшся ні з ким?
– Це вони зі мною не граються, – сказала ображено дівчинка, – кажуть, що зі мною нецікаво …
– А що ти любиш?
– Книжки, правда я вже всі перечитала.
– Давай я тобі нових привезу!
Дівчинка подивилася на мене радісними очима.
– Правда?
– Звісно! Ти які любиш?
– Казки про принцес …
На наступний день я, скупивши майже весь відділ книг з казками, поїхала до Ані. Вона знову сиділа на тій лавці одна. І здається, чекала мене.
– Ти прийшла! Я знала, що ти приїдеш, ти ж моя мама!
Я завмерла, комок підкотився до горла, тільки й змогла пролепетати:
– Звісно, рідна, ось я і знайшла тебе …
В той день наша доля з дівчинкою була вирішена. Потім потекли довгі тижні, коли я бігала по інстанціях, збираючи документи на усиновлення. До дівчинки ходила практично кожен день. Мої батьки були щасливі за мене і дитину, теж готувалися, купили дитячі меблі, книжки, іграшки …
А тут новина, немов грім серед ясного неба: мені відмовили в усиновленні.
– Як відмовити? Чому? У мене ж все в порядку з документами? – я сиділа навпроти чиновниці, яка виводила запис в журналі «в усиновленні відмовити»
– Ви одна. У вас немає чоловіка. А дитині потрібна повна сім’я. – сказала вона і закрила журнал.
– А якщо … якщо я вийду заміж?
– Ось тоді й приходьте, поговоримо.
Я вийшла з кабінету на ватних ногах. Як добралася до дому – не знаю, а біля під’їзду зрадницьки зламався каблук, я не встояла і звалилася на лаву. Сльози мимоволі хлинули з очей, ось воно – моє щастя, яке було так близько, перекреслено одним змахом пера. Скільки я так просиділа – не пам’ятаю. У якийсь момент чиясь рука лягла мені на плече.
– Привіт, Марино.
Я підняла свої заплакані очі, це був Іван, мій сусід. Колись в дитинстві ми з ним дружили, потім вчилися в одному класі, зараз ми просто вітаємося і проходимо повз ..
– Чого ти плачеш? Щось сталося?
І тут мене прорвало. Я розповіла йому все, про своє нікчемне невдале життя, про дитину, яка чекала мене в бетонних стінах, про чиновницю, яка перекреслила моє щастя. Він слухав і мовчав. А потім обережно взяв за руку і повів додому.
– Уже пізно, ти замерзла зовсім, пішли я тебе проведу.
В ту ніч я заснула лише під ранок, а потім мене розбудив наполегливий дзвінок у двері.
– Марино, я знаю як допомогти тобі! – на порозі стояв Іван, очі горіли, на губах сяяла усмішка.
– Як?
– Виходь за мене заміж.
– Ти що, з глузду з’їхав.
– Я говорю не про звичайний шлюб, а про фіктивний. Ти візьмеш Аню з дитбудинку, у тебе більше не виникне проблем. Я мовчала, переварюючи інформацію.
– Ти подумай Марино. Я нічого від тебе вимагати не стану. Зате у дитини буде мама. Якщо дозволиш, я зможу стати їй другом …
На наші голоси підтягнулися мої батьки.
– Доню, це найкращий вихід! Погоджуйся!
– Мамо … я згодна ..
А далі як в кіно. Ми швидко розписалися, зібрали необхідні документи та отримали згоду!
– Мамочко, це мій тато? – Аня дивилася допитливо на Івана.
– Ні, Аню, я не твій тато, але якщо ти захочеш, я постараюся ним стати.
– Я не проти!
З появою в нашому житті Ані я знову ожила, та що там говорити, ми всі втрьох були щасливі, а ось про Івана я сказати нічого не могла. Він забігав до нас з роботи, грався з Анею, у вихідні ми їздили в парки та кіно, та й просто гуляли містом втрьох, як справжня маленька сім’я. А одного разу я зловила себе на думці, що Іван мені став більше, ніж просто фіктивний чоловік.
– Марино, знаєш, може ми ще й хлопчика візьмемо? – сказав він якось – буде в Ані братик.
– Ваня, не жартуй так, ми й так тобі тепер зобов’язані .. Ти для мене багатьом пожертвував …
Іван повернувся до мене і взяв мої руки у свої.
– Так я за тебе своє життя віддам … Я ж люблю тебе ще зі школи ….
– Мамочко, тату, бабуся кличе пити чай з пирогом! – веселим сонечком влетіла в кімнату наша дочка.
І я заплакала від щастя. Пройшов ще рік нашого щасливого життя, тепер ми Мама і Тато для Ані та маленького Петра, а через три місяці на світ з’явиться наша спільна з Іваном дитина!