– Ось що і де я упустила ?? Ми з батьком зовсім не такі! А вона – як амеба якась! Але ж лінь не передається генетично…
Шістдесятирічна пенсіонерка Ірина Михайлівна з чоловіком – справжні трудоголіки. Особливо Ірина Михайлівна – вона так зовсім електровіник, не сидить спокійно ні хвилини. Весь час щось робить – то дача, то закрутки, то розсада, то генеральне прибирання з миттям вікон, то зустріч з подругами, то ще якісь справи.
Чоловік теж схожий на неї. Такого, щоб хтось з них серед білого дня ліг на диван, зроду ніколи не було. Навіть телевізор і то дивляться мимохідь – поки готують або займаються якимось рукоділлям. Вдома у них завжди чистота, як в операційній. Ірина Михайлівна й досі кожен день миє підлоги та сантехніку, готує завжди свіже, гладить і крохмалить постільну білизну і взагалі господарство веде ідеально.
А ось їх тридцятирічна дочка Оля – людина абсолютно інша.
– Ледарка, яких світ не бачив! – зітхає Ірина Михайлівна. – Дивно, що у мене – і така дочка! Ніби й не я її виховувала! Начебто нічого не навчила! Але це ж не так! .. І чому такий результат ???
Робота в Олі абсолютно не пильна, полягає в перекладанні папірців. Але ввечері вона приходить така втомлена, ніби працювала в каменоломнях і одразу лягає на диван з планшетом – «відпочивати». По дому не робить нічого, на щастя, живе одна. Квартира поступово заростає брудом. Харчується вона всухом’ятку, бо ліньки для себе однією щось варити, всі вихідні безперервно проводить в піжамі, спить до обіду, потім дивиться серіали або висить в соцмережах.
Чесно кажучи, Оля завжди була трохи лінивою. Але, поки була дитиною і жила з батьками, Ірина Михайлівна постійно її кудись тягла, заставляла, карала і соромила. Волею-неволею доводилося ворушитися: вставати, чистити зуби, заправляти ліжко, кудись йти, щось робити …
Тому, як тільки з’явилася можливість жити окремо, Оля одразу нею скористалася і зітхнула з полегшенням. Хоча мама й на відстані дістає її своїми моралями. Єв Олі залицяльник, але навіть відносини, й ті розвиваються якось ліниво. Зустрінуться раз в тиждень-два, поспілкуються і розповзаються по своїм барлогах. Ні цілей, ні планів на майбутнє, ні якихось перспектив …
Чотири роки минуло, як зустрічаються, і все в одній порі. У Ірини Михайлівни таке в голові не вкладається.
– Ось що і де я упустила ?? – зітхає жінка. – Ми з батьком зовсім не такі! Ми в її роки і в походи ходили, і з друзями зустрічалися, і подорожували … І Олю всюди з собою тягали! А вона – як амеба якась! Але ж лінь не передається генетично! Це – результат виховання. Виходить, ми винні. Неправильно виховували …
-Але – в чому неправильно? .. Як треба було? Що ми могли зробити й не зробили ?? Вона красива дівчина, розумна, все при ній і всю молодість в ліжку пролежить … Як же так …