Час починати спілкуватись зі своєю дитиною

Вийшло так,що кілька днів тому я чекав свого друга недалеко від дитячого садочка. Це відбувалось якраз в той час, коли батьки забирають своїх діток додому. За цей час повз мене пройшло 4 пари матерів з дітьми.

Дивно, але я почув чотири абсолютно однакові розмови (якщо це можна назвати розмовою):

Мама: Ну, що ти сьогодні робив (а)?

Дитина: Ммммм ….

Мама (як би допомагаючи): Було в садку щось цікаве?

Дитина: Нууууу …….

От і все. Що називається, ось і поговорили. Продовження я не знаю, але з легкістю можу його собі уявити. Мама задасть ще пару питань, дитина, можливо, видавить із себе в кращому випадку один спогад, мама заспокоїться. Варіант: не заспокоїться, а прийде до вихователя з питанням, чи роблять вони взагалі щось, або чому дитина така потайна.

Повинен зізнатися, і серед питань, які задають мені батьки, в тому числі і в нашій школі, одне з найпоширеніших це: «Чому він (а) не розповідає про те, що відбувається?»

І правда, чому так? Вони що, не хочуть з нами ділитися? – Дорогі батьки, не хвилюйтеся, ще й як хочуть! Тільки не вміють. Зовсім як … ми з вами.

Питаю маму, коли вона востаннє говорила з сином про свою роботу. Вона здивовано відповідає: «Здається, ніколи …» Цікаво, як же людині навчитися розповідати про себе, якщо вона не бачить такої моделі діалогу поруч? Розмова «в одну сторону» навіть з найдобрішою і наймилішою мамою в світі неминуче буде схожою на допит. А кому ж приємно брати участь в допиті, тим більше в якості підозрюваного? ..

Пора починати спілкуватися. Розповідаючи людині про те, які були у нас переживання, цікаві зустрічі, подиву, радості, ми простягаємо їй руку і даємо право на власну розповідь. І заодно виявляємо, що цікавіше співрозмовника годі й шукати. Тільки не треба поспішати. І йому і нам потрібен час, щоб навчитися. Поступово, день за днем ​​ми разом будемо відкривати, як це чудово- спілкуватися. В дві сторони.

Ось і весь секрет. Бажаєте мати можливість чути про їх життя – говоріть про своє. До речі, це зовсім як у дорослих.