– Привіт! Як твої справи? Дивлюся добре живеш … а про маму зовсім забула …
Мене звуть Аня. Зараз мені 35 років і я дуже щаслива людина. Тепер я успішний керівник престижної організації. В моєму житті є все: люблячий чоловік, двоє чарівних дітей, великий будинок, дорога машина та улюблена робота.
Але колись про все це я могла тільки мріяти … Робила я це постійно, сидячи на жорсткій кушетці в коридорі дитячого будинку. Я не пам’ятала ні своїх батьків, ні того, як потрапила в дитячий будинок.
Вихователі говорили, що батьки пили, потім батька мого посадили за крадіжку, а мама віднесла мене, ще зовсім маленьку, до приймального покою лікарні. З того часу я жила в дитбудинку. Всі ці роки я боязко сподівалася, що якась хороша сім’я захоче удочерити мене, але з кожним роком шансів залишалося все менше і менше …
Диво сталося, коли мені було тринадцять. Олег і Алла взяли мене до себе. У цих людей вже було четверо прийомних дітей, а я стала п’ятою. Мої прийомні батьки були дуже добрими й всіх дітей любили, як рідних. Вони прищепили нам важливі життєві цінності, а тому всі ми, їхні діти, змогли багато чого досягти в житті. Завдяки моїм новим батьками, у свої 13 років я нарешті серйозно взялася за навчання і майже на відмінно закінчила школу, а потім з легкістю поступила в престижний інститут.
А потім все йшло, як по маслу: перспективна робота, стажування, курси, я швидко піднімалася по кар’єрних сходах. На своїй роботі я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. А через кілька років народила один за одним двох синів. Олег і Алла допомагали мені з дітьми, тому і в декреті я продовжувала працювати на пів ставки.
Я так звикла, що ці люди – мої батьки, що про своїх кровних родичів згадувала вкрай рідко, але одного разу все ж довелося …
Був вихідний день. Чоловік смажив шашлик, я поливала квіти, а діти грались у дворі нашого будинку. Раптом ми всі почули стукіт у хвіртку, чоловік пішов відкрити й покликав мене. Біля воріт стояла якась брудна жінка з запахом алкоголю. Я не зрозуміла, що їй треба від мене особисто, жебраки зазвичай не вибирають з ким розмовляти …
– Привіт! Як твої справи? Дивлюся добре живеш … а про маму зовсім забула …
– Що Вам потрібно, жінко? А з мамою моєю все добре, вчора бачилися.
– Ні, Аню, я – твоя мама, живу бідно і погано, хворію, допомога мені твоя потрібна …
Я дивилася на цю пошарпану життям жінку і не могла повірити, що вона народила мене …
– Ось воно що! Матуся знайшлася! – Я обурювалася від її нахабства. – А чи не ти сама здала мене в дитбудинок колись? Тоді я тобі була не потрібна! Іди звідси, я тобі допомагати не збираюся!
Я зачинила хвіртку.
– Дочко, повернися!
Вона ще довго так кричала, я винесла їй трохи грошей і сказала:
– Це все чим я можу тобі допомогти. Прийдеш ще раз – викличу поліцію!