Мої діти відбирають в мене останню надію на нормальне життя

Хочу відразу зазначити, що я вдова і моя ситуація далеко не про зраду. Я і сама до кінця не розумію про що вона, тому що все навалилося на мене так раптово і я навіть толком відреагувати не встигла.

Все почалося через три роки після смерті чоловіка. Я відчувала себе жахливо пригніченою і, незважаючи на наявність у мене двоє дітей, мені здавалося, що нічого хорошого в житті вже не відбудеться. Власне, так воно і було до тих пір, поки я не стала спілкуватися зі своїм колишнім. Я не знаю звідки він дізнався про мене, але з’явився так раптово і вчасно, що я просто не змогла його проігнорувати.

Спочатку ми просто спілкувалися, а після у нас знову спалахнули почуття один до одного. До слова, мої діти росли і їх гіркота по втраті батька змінилася ненавистю до нього. Спочатку мені здавалося, що це звичайна дитяча злість, коли хтось приходить в будинок, будучи при цьому абсолютно чужою людиною, проте з часом я розгледіла в цьому настільки глибоку ненависть, яку сама ніколи не відчувала.

Зараз їм по 14 років і які чого вони тільки не роблять, аби він пішов від мене і з нашого життя. Я дійсно втомилася від цього. Спочатку мені було важко пережити втрату чоловіка, а тепер мені важко змиритися з тим, що мої діти відбирають у мене останню надію на нормальне життя.

Може я і справді не маю рації, що ось таким ось способом «замінила» їм батька і лише втішаю себе цим? Я часто думаю про подібне, але потім дивлюся на все те, що він зробив для нас. І мені стає страшно подумати, як би я жила весь цей час без нього. Я вдячна йому, а мої діти його ненавидять, незважаючи на те, що ніяких об’єктивних причин у них на це немає.

Сам він каже, що це нормально і коли-небудь вони зрозуміють. Але я ж бачу, що йому важко це пережити, незважаючи на те терпіння, що він завжди проявляється в конфліктних ситуаціях. Іноді мені стає страшно, якщо починаю думати про те, у що ці конфлікти можуть перерости з часом. Що якщо дійде до бійок або будь-якого насильства з обох сторін? Тоді мені точно доведеться робити те, чого я хочу найменше – вибирати сторону. І найнеприємніше тут те, що я не знаю яку вибрати.

Якщо дивитися об’єктивно, то неправі діти, але варто тільки подивитися на ситуацію з боку матері – чи можу я їх зрадити? Навряд чи. Чи готова пожертвувати всім, що у мене зараз є? Навряд чи. Це той важкий вибір, який я не зможу зробити самостійно. Зараз би в нагоді підтримка і допомога мого чоловіка, проте його немає з нами вже стільки, що мені навіть важко уявити, що б зробив він і яку б пораду дав.