Історія подруги моєї дочки змінила наше життя

Мою дочку звати Діана, зараз їй 8 років. Ще з перших днів у дитячому садку, у неї з’явилась подруга Аня. Дівчатка весь час були нерозлучними, а потім безмежно зраділи, коли потрапили в один клас.

У нас повна сім’я з достатком трохи вище середнього, а в Ані була тільки мама, та й вона часто любила випити. Я ніколи не була проти дружби дівчаток, Аня мені дуже подобалась, вона тиха, скромна і чуйна дівчинка. Я завжди намагалася смачно нагодувати дівчинку, купувала їй теж всякі дрібні дрібнички типу заколочок та олівців, коли  брала це для своєї дочки. У подробиці того, як живуть Аня з мамою я ніколи не вдавалася, поки не стався один випадок.

Діана повернулася зі школи вся в сльозах. Ну, напевно, погану оцінку отримала, подумала я. Дочка сиділа мовчки у своїй кімнаті й розповідати мені ні про що не хотіла. Я і так, і сяк намагалася завести розмову, але дитина на контакт не йшла. Поїла Діана теж мовчки, сама зробила уроки, прибрала в кімнаті без нагадування і навіть не попросилася гуляти.

Така поведінка мене дуже насторожила. Діана мовчала ще два дні і я забила на сполох. Після її повернення зі школи, я повідомила, що зараз ми підемо до психолога, який допоможе нам. Тут Діана кинулася мені на шию, знову розревілася і тихо запитала:

– Мамочко, а ти мене теж в дитячий будинок віддаси?

Я просто остовпіла від такого питання … Який дитячий будинок? Навіщо? Чому? І дочка, схлипуючи, почала мені розповідати про те, що її найкращу подругу Аню мама здала в дитячий будинок. У школу вона тепер не ходить, а хлопці в класі говорять, що так сталося, бо Аня просила маму допомогти їй з уроками, погано прибирала вдома і занадто багато розмовляла. А потім до них прийшли якісь люди, напевно, психологи, поговорили з Анею і забрали її в дитячий будинок.

Я притискала дочку до себе з усієї сили й теж плакала. Мені довелося довго переконувати свою дівчинку, що вона молодець і нікому ніколи я її не віддам. Раптом мене осяяло:

– Доню, а підемо відвідаємо Аню в дитячому будинку?

Дочка відразу перестала схлипувати й ми почали швидко збиратися. Зустріч подружок складно описати словами, це були радісні  обійми й нескінченні розмови.

Поки дівчатка спілкувалися, мені вдалося поговорити з працівницею дитячого будинку. Вона мені розповіла, що мама Ані не тільки сильно випивала, але і била дочку. Небайдужі сусіди кілька разів скаржилися в органи опіки й тепер матір чекає суд стосовно позбавлення батьківських прав. Аня залишиться в дитячому будинку, бо родичів, які б хотіли взяти її під опіку, немає, та їх і взагалі у дівчинки немає …

Я дуже сильно люблю свою дочку і заради неї готова полюбити чужу дитину, тому я вмовила чоловіка і ми оформили опікунство. Аня з Діаною безмежно щасливі, що тепер живуть разом, а вже які вони у мене слухняні, словами не передати! Люблю їх дуже!