Як навчити дітей цінувати батьків: практичні рекомендації
Вчора зранку мій син знову проспав, багато часу провів у ванній, а потім попросив зробити йому бутерброди в школу. Я тихо і спокійно відповіла “Ні, мій хороший”.
А все тому, що настирлива мама намагалася умовити його зробити це вчора ввечері і це виглядало приблизно так:
– Зроби собі на завтра бутерброди в школу.
– Вранці зроблю, – відповів він.
– Ми вже так пробували, в результаті у тебе все з рук валиться. Ти надто нервуєш. Тому краще зробити бутерброди з вечора.
Але він не зробив. А я більше не нагадувала.
Я вірю, що голод дієвіше бурчання. Природніше. Тому коли він почав нити, щоб я зробила йому бутерброди з ранку, я відмовилася.
Звісно, мені було важко відмовити йому, але якщо мої діти не в змозі дотримуватись правил, підлаштовуватися під них не входить в мої обов’язки. Якщо я не стежу за виконанням правил, то це вже не «правила», а «рекомендації». А це нічим хорошим не закінчиться. Нікому не буде легше, якщо я буду постійно виручати своїх дітей. Для них же краще засвоїти ці уроки зараз, коли наслідки не настільки істотні та більш терпимі.
Непросто відправляти дитину в школу, знаючи, що він встиг з’їсти тільки яблуко і зерновий батончик, коли я цілком могла б приготувати йому бутерброди з собою – але знаєте що? Це був перший і останній раз, коли він забув взяти з собою їжу. Тепер він щовечора складає їжу на завтра після вечері.
Тому що правила працюють, і ми обидва засвоїли цей урок на власній шкурі.
Адже був час, коли я б не встояла і зробила йому бутерброди. Був час, коли я всіляко опікала своїх дітей. Були часи, коли об мене витирали ноги і це дає мені зараз право озирнутися назад, а потім залізти на табурет і проголосити: повірте мені, немає нічого хорошого в тому, щоб жити з невдячними хамами, яких ви самі ж і виховали своєю опікою.
Думаєте, вони на мене не ображаються? Ображаються.
Думаєте, мене ніколи не гризе почуття провини? Гризе.
Зате вони набагато більше цінують мене, розуміючи, що я зовсім не зобов’язана влаштовувати їм красиве життя.
Звичайно, мені все одно здається, що вони мене недостатньо цінують (мами зрозуміють), але той факт, що вони не залежать від мене в кожній дрібниці – тепер вони набагато більше роблять самі – радує всіх нас.
Мої діти не ідеальні, але і я не досконалість. У всіх бувають гріхи, але вони знають, що якщо не будуть дотримуватися правил, прибирати за собою і ставитися до мене з повагою, то і я не буду робити якихось речей. Скажімо, купувати їм кросівки, «як всі зараз носять».
Ми – команда, тому нам доводиться працювати разом. Я допоможу їм, якщо вони самі допоможуть собі. А якщо вони бачать, що мені важко і приходять на допомогу, це ніколи не залишається непоміченим. Але якщо вже я докладаю заради них серйозні зусилля, я очікую у відповідь подяки та поваги.
Ми цінуємо те, що добуваємо працею. Ми поважаємо тих, хто підштовхує нас до саморозвитку (або до хлібниці, щоб ми самі зробили собі бутерброд). Самостійність – це гідність.
Коли діти самі справляються зі справами, це підвищує їхню самооцінку і дає їм усвідомити свої навички. Звичайно, деколи вони показово закочують очі, але в глибині душі їм приємно.
Важко дивитися, як твої діти ростуть і міняти свій виховний підхід зі всебічної опіки на заохочення самостійності. У мене не завжди виходило – скажімо прямо, мені куди легше самій помити ванну, ніж терпіти пів години лайки й ниття, поки вони сяк-так роблять це самі, – але коли тебе тижнями або місяцями ніхто не цінує, в якийсь момент настає осяяння і ти розумієш, що далі так тривати не може.
Ти усвідомлюєш, що теж несеш за це відповідальність і змінюєшся. Стукаєш кулаком по столу. Кажеш: «Ні, не можу, але ти можеш зробити це сам».
І після купи вкладених зусиль і лайок у тебе нарешті з’являється трошки часу відпочити, або сходити з подругою на каву, бо ти полегшила своє фізичне і психічне навантаження, а твої діти вчаться мистецтву подяки. І це страшенно приємно.