– Як до чого? Йому життя влаштовувати треба.

Ми з чоловіком вже чотири роки живемо у власній квартирі, яку взяли в іпотеку. Ми жили дружньо,  завжди підтримували одне одного  й ні від кого не залежали. Все було добре до того дня.

Минулого місяця, наче грім серед ясного неба,  тітка подзвонила. Дуже щасливим голосом вона розповідала, що її  син днями з в’язниці вийти повинен. Тітка щиро вірила, що засуджений він був безвинно. Хоча я в цьому дуже сумніваюся. Вислухавши її радісне щебетання з цього приводу, я задала цілком логічне запитання:

– А я то тут до чого?

– Як до чого? Йому життя влаштовувати треба. Поки на роботу влаштується, поки на ноги встане, та ще й дружину молоду привезе – одружився в колонії. Так що допомогти треба Вові, хто чим зможе. Тітка  – кімнатку молодим виділить, дядько  – машинку стару віддасть. З інших – гроші збираємо. Одягнути хлопця треба, взути, та гулянку влаштувати з нагоди повернення! – пояснила мені тітка.

Я зараз в декреті, дитині вісім місяців. І зараз я відірву шматок з нашого з чоловіком сімейного бюджету і віддам гроші на свого двоюрідного судимого брата? Зайнятися мені нічим?

Приблизно так я тітці і сказала. Вона фиркнула і кинула трубку.

Володю зустріли так, ніби він героєм з війни повернувся, а не відбував покарання за скоєний ним злочин. Ресторан, гулянка. Свято майже на тиждень затягнулось. Звісно, адже він так нудьгував по радощах життя.

Ось тільки тітка, дізнавшись про дружину сина, різко передумала його до себе пускати. Там у молодої дружини – дітей троє і жодна дитина не була їй внуком. Стала тітка  думати – куди ж синочка приткнути. До себе у квартиру власного сина пускати вона, як не дивно, відмовилася. Зате про мене згадала.

– У тебе ж дитина? Ось і буде йому компанія – братик і сестрички. Адже це не назавжди, а тимчасово. Пропишеш – дітям в садок і  до школи треба, хлопець – на роботу влаштовуватися. А він потім, як на ноги встане, тобі віддячить! – запевняла мене родичка.

На ті гроші, які були витрачені на гулянку на честь повернення, можна було зняти квартиру та оплатити її на пів року вперед. Але ніхто про це не подумав. А з мене вирішили крайню зробити. Я відмовилася. Тітка з синочком образився і почали з мене борг трясти. Я ж на гулянку не скидалась. Значить – повинна.

Те, що мене там і не було – нікого не хвилювало. Володя, добряче випивши та набравшись сміливості, прийшов до мене додому, за цим самим міфічним боргом. Мій чоловік, не довго думаючи, поліцію викликав, коли брат почав в наші двері ногами штовхати та погрози всякі викрикувати.

Забрали хулігана в поліцію. І вийде звідти він не скоро – по дорозі до нас, Вова забрав сумку у дівчини, яка  просто проходила повз. Хто винен? Правильно, я винна.

Тепер тітка трясе з мене гроші на адвоката – кровиночку витягувати. Дружина брата обсипала мене прокльонами, за її безвинного чоловіка.

А я що? Послала їх всіх лісом і живу собі, у вус не дую. Теж мені, знайшли боржницю.