-Через недовіру, я зробила фатальну помилку і вони мене не пробачать

Я з хорошої й дуже забезпеченої сім’ї,  саме тому ми з чоловіком жили набагато краще, ніж його сім’я. На жаль, мама мого чоловіка, Віра Іванівна, ніяк не могла змиритися з тим, що одружившись зі  мною, якість життя її сина стало набагато кращою.

З молодшою ​​сестрою чоловіка, Вікою, ми навпаки, здружилися. Ми разом ходили по магазинах і на фітнес. Я її, скажімо так, оплачувала її абонемент і постійні походи в кафе і  кіно. Мене це не напружувало – я була рада зробити приємно сестрі чоловіка.

Через два роки після одруження, я завагітніла і перестала проводити так багато часу з Вікою, ми почали віддалятися одна від одної. На її пропозиції кудись сходити або пройтися по магазинах, я все частіше відмовляла – вагітність давалася мені нелегко. Постійний токсикоз змінився безперервною нудотою – в такому стані було не до розваг.

Мій тато взяв чоловіка до себе на роботу. Мій тато – трудоголік і від свого помічника він вимагав повної самовіддачі. Вихідні моєму чоловікові перепадали рідко, в більшості випадків – тільки якщо я дзвонила татові та влаштовувала істерику.

Коли дитина нарешті народилася, я зітхнула з полегшенням і вирішила найняти няню мені на допомогу. Перебравши кілька кандидатур, надісланих агентством по персоналу, я не знайшла відповідну для мене жінку. Віка, дізнавшись про мої пошуках, запропонувала свою кандидатуру – вона якраз перебувала в пошуках роботи. Я добре до неї ставлюся, але вона – абсолютно безвідповідальна людина. Залишити включену праску, забути про чайник на плиті, не взяти з собою гроші – вона просто ідеальний зразок розсіяної людини.

Я їй відмовила, пом’якшивши відмову презентом. Віка, серйозно образившись на мою відмову і приєдналася до Віри Іванівни в ненависті до мене. З «подружки»  я перетворилася в «розбещену тварюку».

Коли Камілі, нашій дочці, було два роки, чоловік випросив відпустку, вперше за кілька років роботи на мого тата. Тато, скриплячи зуби, відпустив свого зятя, якого готував собі в наступники. Няня відмовилася їхати з нами і ми вирішили залишити дитину в місті. Чоловік подзвонив своїй мамі і вона погодилася пару тижнів пожити у нас вдома, наглядаючи за внучкою.

Ми повернулися додому, вдома був порядок, дочка була в захваті від часу, проведеного з бабусею. Віра Іванівна навіть спромоглася люб’язно зі мною поспілкуватися. Ми викликали їй таксі і вона поїхала додому. Виявилося, що поки нас не було, до нас приходила Віка. Дізналася я про це, коли підняла істерику з приводу зниклої сережки з діамантової гарнітури. Чоловік подзвонив своїй мамі й розпитав, чи не бачила вона сережку.

– Віка приходила, Каміла знайшла скриньку з коштовностями й вони грали, але я, коли побачила це неподобство, відразу веліла їм все покласти на місце. – повідомила нам Віра Іванівна.

Я перерила весь будинок у пошуках пропажі. Чоловік заспокоював мене:

– Знайдеться, не переживай, мама з сестрою не могли її взяти.

Я не вірила чоловікові. А останні сумніви відпали, коли Віка виклала фотку в інстаграм з останнім айфоном в руках. Я відразу зрозуміла – вона вкрала мою сережку. Сам комплект коштував приблизно сто тисяч  – пара сережок і кільце. Я сіла в машину, посадила в автокрісло Камілу і ми поїхали до Віки.

Я влаштувала їй страшну сцену, розбила її телефон і обматюкала з ніг до голови, пригрозивши що напишу на неї заяву, якщо вона не поверне мені сережку. Віка клялася, що не брала її, що телефон їй подарував мій чоловік, але я їй не вірила.

Чоловік підтвердив факт подарунку. Я відмовилася вірити і його словам – я була впевнена, що він покриває сестру. Я вигнала його з дому і змусила тата його звільнити. Чоловік подав на розлучення.

Сережку мені принесла няня, через місяць після всього, що сталося. Вона лежала в баночці з-під кіндера серед іграшок Каміли.

Я схопилася за голову – що ж я наробила? Я подзвонила чоловіку і попросила про зустріч. Він сказав, що нам нема про що розмовляти, якщо справа не стосується дочки. Я почала просити вибачення, але він тільки хмикнув:

– Я знав, що твоя сережка вдома. Радий, що ти знайшла пропажу. – і повісив трубку.

Я з’їздила до Віки, просила вибачення у неї, просила щоб вона поговорила зі своїм братом, щоб він мене пробачив.

– Як я можу, вище величність? Хіба ми – прості смертні гідні з Вами спілкуватися? Ми ж всі злодії! Йди звідси! – посміялася Олеся і виставила мене за поріг.

Батьки сказали, що я сама дурна і сама в усьому винна, що тут вони мені не помічники. Я не знаю, що мені робити, я люблю чоловіка, я каюся за свої звинувачення. Зрештою, кожна людина має право на помилку.

Одна тільки Віра Іванівна мені зателефонувала і мене підтримала:

– Дай їм час, ти їх дуже сильно образила. Чи не переймайся, все налагодиться. Ти – хороша, тільки трохи імпульсивна. Дай їм охолонути.

Сиджу, чекаю, поки вони «остигають». Але мені здається, що вони мене ніколи не пробачать. Чоловік відмовляється забирати позов про розлучення. Я в розпачі.

Знаєте, я от тільки зараз задумалася – ми ніколи не купували Камілі Кіндер …